Увечері 26 липня Арн-Сейлз запросив Джуссані та його наречену Елену Марієтті на звану вечерю в «Казале дель Піно». Під час вечері Арн-Сейлз говорив про інший світ (місце, в якому архітектура та океани перемішані) та про те, як туди можна дістатися. Елена Марієтті вважала, що Арн-Сейлз висловлюється метафорично або ж описує якийсь психоделічний досвід у дусі Гакслі[25].
Марієтті наступного дня мусила виходити на роботу. (Вона, як і Джуссані, була аспіранткою, але влітку працювала помічницею юриста в юридичній конторі свого батька в Перуджі.) Близько 11 години вечора вона попрощалася з усіма, сіла у свою автівку, поїхала додому й лягла спати. Інші ще розмовляли. Англійці пообіцяли, що один із них відвезе Джуссані додому.
Мауріціо Джуссані більше ніхто не бачив. Арн-Сейлз стверджував, буцімто пішов спати невдовзі після від’їзду Марієтті й не знає нічого про те, що сталося. Інші (Овенден, Баннермен, Г’юз, Кеттерлі, Д’Аґостіно) казали, що Джуссані відмовився від пропозиції підвезти його й пішов додому невдовзі після опівночі. (Ніч була місячна й тепла; Джуссані жив приблизно за 3 кілометри звідти.)
Десять років по тому, коли Арна-Сейлза було засуджено за викрадення іншого молодика, італійська поліція знову відкрила справу про зникнення Джуссані, однак…
Я припинив читати й підвівся, важко дихаючи. У мене виникло сильне бажання жбурнути Щоденник подалі. Слова на сторінці (записані моїм власним почерком!) були схожі на слова, та при цьому я знав, що вони не мають жодного значення. Це була нісенітниця, маячня! Яке значення можуть мати такі слова, як «Бірмінгем» і «Перуджа»? Жодного. У Світі немає жодного відповідника їм.
Однодумець усе-таки мав рацію. Я багато чого забув! А ще гірше було ось що: саме тоді, коли Однодумець заявив, що вб’є мене, якщо я збожеволію, я довідався, що вже божевільний! А якщо й не божевільний зараз, то напевно був ним у минулому. Я був божевільним, коли залишив ці записи!
Я не жбурнув Щоденник, а зронив його на Хідник і відійшов. Хотілося буквально віддалитися від цих доказів мого божевілля. Безглузді слова — «Перуджа», «Ноттінґем», «університет» — відлунювали в голові. Я відчував у ній великий тиск, неначе в мою свідомість норовив увірватися цілий рій не до кінця сформованих ідей, що принесли б із собою ще більше божевілля — або розуміння.
Я стрімко пройшов кілька Зал, чи то не знаючи, чи то не замислюючись, куди йду. Раптом побачив перед собою Статую Фавна, Статую, яку люблю понад усі інші. Переді мною було його спокійне обличчя з легкою усмішкою; переді мною був його вказівний палець, легенько притиснутий до губ. У минулому я завжди вважав, що цим жестом він хоче про щось мене попередити: «Будь обережний!». Але сьогодні видавалося, що він означає дещо геть інше: «Тихо! Утішся!». Я виліз на його Постамент, кинувся в його Обійми й обхопив його шию однією рукою, переплітаючи свої пальці з його Пальцями. Під захистом його обіймів я заридав за втраченим Здоровим Глуздом. У мене з грудей мало не з болем виривалися глибокі важкі схлипи.
«Тихо! — казав він мені. — Утішся!»
Я вирішую краще дбати про себе
ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Я покинув Обійми Фавна й жалюгідно побрів Будинком. Я вважав, що збожеволів — або був божевільним раніше, — чи, може, божеволію тепер. У будь-якому разі ця перспектива жахала.
За якийсь час я вирішив, що так зовсім не годиться.
Я змусив себе повернутися до Третьої Північної Зали, де з’їв трохи риби й попив води. Тоді по черзі підійшов до всіх своїх улюблених Статуй: Горили, Хлопчика, що грає на Тарілках, Жінки, що несе Вулик, Слона, що несе Замок, Фавна, Двох Королів, що грають у Шахи. Їхня Краса заспокоїла мене й відволікла від думок лише про себе; їхні шляхетні обличчя нагадували мені про все, що є хорошого на Світі.
25
С. 100. …