Біографія Джеймса Ріттера
Народився 1967 року в Лондоні. Замолоду Ріттер був дуже гарний із себе. Працював моделлю, офіціантом, барменом, актором і час від часу займався проституцією. Усе доросле життя страждав на тривалі напади психічного захворювання. З 1987 по 1994 рр. його щонайменше двічі відправляли до психіатричних лікарень: один раз у Лондоні та один раз у Вейкфілді[29]. Іноді він залишався без житла.
Коли Ріттера знайшли за фальшивою стіною в будинку Арна-Сейлза, його відправили до лікарні й почали лікувати від пневмонії, недоїдання, зневоднення та біполярного розладу. Поліція намагалася виявити, як довго Арн-Сейлз тримав його в полоні, та Ріттер був не в змозі дати жодної зв’язної відповіді. Тому поліціянти поспілкувалися з людьми, які його знали: наркоманами, соцпрацівниками, керівництвом хостелів для безхатьків. Вони (поліціянти) лише спромоглися встановити, що Ріттера бачили в Манчестері та біля нього на початку 1995 року, тож, можливо (але зовсім не однозначно), він провів у полоні до двох років.
Версія самого Ріттера, коли він мало-помалу зумів дещо розповісти, лише заплутувала ситуацію. Він наполягав, що перебував у будинку Арна-Сейлза у Веллі-Рейнджі лише час від часу, а переважно жив у іншому будинку — будинку, де стояли статуї й чимало приміщень були затоплені морем. Здебільшого він, судячи з усього, гадав, ніби досі там перебуває. Кілька разів у лікарні він сильно збуджувався й казав, буцімто має повернутися до мінотаврів, інакше ті з'їдять його вечерю. Хоча йому прописали лікарські препарати, аби позбавити галюцинацій, він продовжував наполягати на цій історії про будинок із затопленим підвалом і статуями.
Чого Арн-Сейлз намагався досягти, тримаючи Ріттера в полоні, залишається спірним питанням. Висунуто дві версії.
Перша полягає в тому, що Арн-Сейлз промив мозок Ріттерові, щоб надати правдоподібності своїм заявам, буцімто інші світи не просто існують: там побували він сам та інші люди. Безперечно, Ріттерів опис будинку схожий на безмежні порожні кімнати з фільму Сільвії Д’Аґостіно «Замок»; також він подібний до опису іншого світу із книжки «Лабіринт», що її Арн-Сейлз написав у в’язниці. (Звісно, цілком можливо, що Арн-Сейлз просто розвинув марення Ріттера.) Але, якщо мета Арна-Сейлза була саме така — підробити докази існування іншого світу, — то чому він обрав за свідка людину, що страждала на галюцинаторний розлад?
Друга версія полягала в тому, що викрадення пов’язане не так із припущеннями Арна-Сейлза щодо інших світів, як із його ексцентричними сексуальними вподобаннями. (Така була аргументація обвинувачення на суді в жовтні 1997 року.) Але, якщо це так, то чому Ріттер белькотів про будинки з морями в підвалі?
Анґарад Скотт спробувала взяти в Ріттера інтерв’ю для своєї біографії Арна-Сейлза, але Ріттер образився через те, що ніхто не вірить його словам про будинок, у якому ув’язнено океан, і відмовився розмовляти з нею. 2010 року журналіст «Guardian» Лісандер Вікс відшукав його для ретроспективного матеріалу про скандал довкола Арна-Сейлза. На той час Ріттер працював доглядальником у Манчестерській ратуші. Вікс описав його як спокійну, стриману особу, мало не таку, що пізнала дзен. Ріттер стверджував, що вже десять років не вживає наркотиків. Однак він розповів Віксові те саме, що й поліції: нібито близько вісімнадцяти місяців із 1995 по 1997 рік мешкав у великому будинку, в якому море затопило підвал і часом підіймалося до першого поверху. Ріттер стверджував, що спав у якійсь білій прозорій печері під великими, широкими мармуровими сходами. Ріттер заявляв, буцімто робота в Манчестерській ратуші його врятувала: це також колосальна будівля з великими приміщеннями, статуями та сходами. Подібність до іншого будинку — того, куди його відвів Арн-Сейлз, — заспокоювала Ріттера.
Щоденникові записи про Сільвію Д’Аґостіно та бідолашного Джеймса Ріттера: деякі попередні думки
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Останній запис про бідолашного Джеймса Ріттера заінтригував мене найбільше. Він був так само повен безглуздих слів, як і інші, але згадка про Мінотаврів однозначно вказувала на Перший Вестибюль. Також я впізнав Ріттерів опис білої прозорої печери під Сходами. У Першому Вестибюлі стоять саме такі Сходи, під якими є саме такий простір, схожий на печеру. І саме в цьому просторі, схожому на печеру, я знайшов чималу частину сміття, яке мене так дратувало. Вочевидь, саме Джеймс Ріттер їв чипси й рибні палички в Першому Вестибюлі. (Вже цей здогад виправдовує моє рішення читати свій Щоденник далі!)