• Сама Скотт люб’язно заохочує інших і готова допомогти. Вона була б рада ще одній книжці. Надала мені чимало загальної інформації й натякнула, що буде ще. Див. нотатки з телефонної розмови з Анґарад Скотт, стор. 153. (Плюс)
• Арн-Сейлз — доволі ласа тема? Гучний скандал, суд, ув’язнення тощо. (Плюс)
• Арн-Сейлз — ідеальний приклад трансгресивного мислителя, причому трансгресивного в кількох планах: моральному, інтелектуальному, сексуальному, кримінальному. (Плюс)
• Його надзвичайний вплив на послідовників: він змусив їх повірити, ніби вони бачили інші світи тощо. (Плюс)
• Арн-Сейлз відмовляється розмовляти з науковцями/письменниками/журналістами. (Мінус)
• Його близькі соратники — ті, хто знав його, коли він буцімто ходив туди-сюди між світами, — нечисленні. Дехто зник, а більшість із тих, хто зостався, не бажає розмовляти з журналістами. (Мінус)
• Талі Г’юз була єдиною з учнів Арна-Сейлза, хто захотів говорити з Анґарад Скотт. За словами Скотт, Г’юз емоційно нестабільна і, можливо, неадекватна. Джеймс Ріттер розмовляв з одним журналістом (Лісандером Віксом) 2010 року. Може, варто поговорити з ним? За словами Вікса, Ріттер працює доглядальником у Манчестерській ратуші. Варто перевірити, чи не працює над книжкою сам Вікс? (Не плюс і не мінус — нейтрально)
• Таємниця зниклих людей, пов’язаних з Арном-Сейлзом: Мауріціо Джуссані, Стенлі Овендена, Сільвії Д’Аґостіно. (Це дуже привабить читачів, а отже, безперечний плюс. Якщо я не зникну сам: тоді мінус.)
• Довго писати про вкрай неприємну людину може бути емоційно виснажливим. Усі згодні, що Арн-Сейлз лихий, мстивий, схильний до маніпуляцій, насмішкуватий, зарозумілий, абсолютний мудак. (Мінус)
Не знаю напевне, до чого це призведе. Дуже маленький мінус?
Про самого Лоуренса Арна-Сейлза це розповіло мені дуже мало. Найінформативнішим із-поміж усіх записів був останній. Він називався:
Нотатки для лекції на фестивалі альтернативних ідей «Роздертий і осліплений», Ґластонбері, 24–27 травня 2013 року. Лоуренс Арн-Сейлз починав із думки про те, що древні інакше ставилися до світу: вони переживали його як те, що взаємодіє з ними. Коли вони спостерігали за світом, він спостерігав за ними. Якщо вони, приміром, пливли річкою в човні, то річка в певному розумінні усвідомлювала, що несе їх на спині, ба більше, погодилася на це. Коли вони дивилися на зорі, сузір’я були не просто візерунками, що давали їм змогу впорядкувати побачене: то були носії сенсу, нескінченні потоки інформації. Світ постійно говорив до давньої людини.
Усе це більш-менш вкладалося в межі загальноприйнятої історії ідей, та Арн-Сейлз розійшовся з колегами, бо наполягав, що цей діалог між древніми та світом відбувався не лише в людських головах, але й у реальному світі. Древні сприймали світ таким, яким він і справді був. Це надавало їм надзвичайної могутності й сили. Реальність не лише була здатна брати участь у діалозі — розбірливому й чіткому, — її можна було переконати. Природа охоче корилася людським бажанням і надавала людям свої якості. Моря могли розступатися, люди вміли ставати птахами й відлітати або обертатися на лисів і ховатися в темних лісах, замки можна було зводити із хмар.
Урешті древні припинили розмовляти зі світом і слухати його. Коли це сталося, світ не просто замовк: він змінився. Ті аспекти світу, що постійно спілкувалися з людьми (їх можна називати енергіями, духами, янголами чи демонами), вже не мали місця в світі чи причини залишатись у ньому, тож пішли геть. Це було, на думку Арна-Сейлза, справжнє, буквальне розчарування.
У своїй першій опублікованій роботі на цю тему («Крик кулика»[31], Allen & Unwin, 1969) Арн-Сейлз стверджував, що ці сили древніх безповоротно втрачено, та на час написання другої книжки («Що звіяв вітер», Allen & Unwin, 1976) він уже був не так у цьому певен. Він експериментував із ритуальною магією й тепер уважав, що повернути деякі сили цілком можливо — треба лише встановити фізичний зв’язок із людиною, яка колись ними володіла. Найкращим знаряддям будуть рештки — тіло або частина тіла цієї людини.
1976 року в Манчестерському музеї зберігалися чотири «болотні тіла», датовані часом від 10 р. до н. е. до 200 р. н. е. й названі на честь торф’яника, де їх було знайдено, Мейрпула[32], що в Чеширі. А саме:
31
С. 138. «