♦ Мейрпул I (тіло без голови)
♦ Мейрпул II (повне тіло)
♦ Мейрпул III (голова, але не та, що належала Мейрпул І)
♦ і Мейрпул IV (ще одне повне тіло).
Найбільше Арна-Сейлза цікавив Мейрпул III, голова. Арн-Сейлз стверджував, буцімто, повороживши, визначив, що голова належить королю та провидцю. Знання, якими володів провидець, якраз і були потрібні Арнові-Сейлзу, щоб продовжити дослідження. У поєднанні з його власними теоріями вони створять поворотний момент в історії людського пізнання. У травні 1976 року Арн-Сейлз написав листа директорові музею з проханням позичити йому голову для проведення магічного ритуалу, який сам і винайшов: так він отримає знання провидця й розпочне нову еру для людства. На превеликий подив Арна-Сейлза, директор відмовився. У червні Арн-Сейлз переконав близько п’ятдесятьох студентів вийти на демонстрацію біля музею проти такого недалекоглядного та старомодного мислення. Студенти несли транспаранти зі словами «Свободу голові». Десять днів по тому відбулася ще одна демонстрація, під час якої розбили одне вікно і сталася сутичка з поліцією. Після цього Арн-Сейлз, схоже, втратив інтерес до болотних тіл.
Наприкінці грудня музей зачинився на Різдво. Коли він відчинився в новому році, працівники виявили, що до нього вдиралися. Докази вказували на те, що в музеї отаборилися люди. Були розкидані крихти їжі, пакетики з-під печива та інше сміття. Пахло канабісом. Напис «Свободу голові» тепер нанесли фарбою на стіну, до підлоги поприлипали згарки свічок. Свічки стояли по колу. Із музею начебто нічого не забрали, але вітрина з Мейрпул III була розбита, а самої голови явно торкалися. До неї прилипли свічковий віск і шматки омели.
Звісно, поліціянти та працівники музею запідозрили Арна-Сейлза. Однак Арн-Сейлз мав алібі: зимові свята він провів із кількома заможними неоязичниками у фермерському будинку в Ексмурі[33]. Неоязичники (на прізвище Брукер) це підтвердили. Брукери шанували Арна-Сейлза як надзвичайного генія й такого собі язичницького святого. Поліціянти не вважали їхні свідчення надійними, але нічим не могли їх спростувати.
Звинувачення у вторгненні до музею не пред’явили нікому, але у своїй наступній книжці («Наполовину видимі двері», Allen & Unwin, 1979) Арн-Сейлз розповідав про римсько-британського провидця на ім’я Аддедомар[34], який умів ходити стежкою між світами.
2001 року, поки Лоуренс Арн-Сейлз сидів у в’язниці, чоловік на ім’я Тоні Маєрс прийшов до поліційного відділку в Лондоні й забажав дати свідчення. Він стверджував, що, навчаючись у Манчестерському університеті, на Різдво 1976 року вдерся в музей. Розбив вікно, заліз усередину, а тоді відчинив двері, щоби впустити інших. Він бачив, як Арн-Сейлз разом із двома чоловіками провів ритуал. На його думку, цими двома були Валентайн Кеттерлі та Робін Баннермен, але справа то давня і він уже не певен.
Маєрс стверджував, що якоїсь миті побачив, як ворухнулися губи Мейрпул III, але жодних слів не почув.
Маєрс не постав перед судом.
Сам Арн-Сейлз ніколи не писав про ритуал, який провів над Мейрпул III. Хай там як, наприкінці сімдесятих він переглядав свої ідеї. Його менше турбували самі утрачені вірування і сили й більше цікавило, куди вони поділися. Відштовхуючись від своєї давнішої ідеї про те, що втрачені вірування й сили становлять певну енергію, він стверджував, нібито ця енергія не могла просто взяти й зникнути: вона мала кудись піти. Це було початком його найвідомішої ідеї, теорії інших світів. Спрощено кажучи, знання чи сила, зникаючи з цього світу, по-перше, створюють інше місце, а по-друге, залишають по собі діру, двері між світом, у якому вони колись існували, і новим місцем, яке створили.
Це схоже, казав Арн-Сейлз, на дощову воду, що вкриває поле. Наступного дня поле вже сухе. Куди поділася вода? Частина випарувалася в повітря. Частину випили рослини і тварини. Але частина просочилася в землю. Це відбувається знов і знов. Вода десятиліттями, століттями, тисячоліттями просочується вниз, утворює тріщину в гірській породі під землею; відтак перетворює тріщину на діру, а діру на вхід до печери — ба більше, на своєрідні двері. За дверима вода тече далі, утворюючи печери й витесуючи колони. Десь, стверджував Арн-Сейлз, має бути прохід, двері між нами й тим місцем, куди пішла магія. Можливо, він дуже маленький. Можливо, не геть стабільний. Йому, наче входу до підземної печери, може загрожувати обвал. Але він існує. А якщо так, то його можна знайти.
33
С. 140.
34