Завдання: скласти список запитань для д-ра Кеттерлі.
Я знов опинився на знайомій території. Запис був звичною мішаниною слів, що мали чітке значення, та слів, значення яких було незрозуміле — якщо, звісно, вважати, ніби вони взагалі щось означають. Я з цікавістю зауважив ще одну появу таємничого слова «Баттерсі» (а також побачив, що його не слід писати через дефіс).
Я повернувся до Покажчика, щоб відшукати наступний запис, і тут помітив дещо вельми дивне. Решта записів (їх було сім) були розташовані послідовно. Останні десять сторінок Щоденника № 22 та перші тридцять дві сторінки Щоденника № 23 були повністю присвячені Кеттерлі.
Я розгорнув Щоденник № 2 (раніше — Щоденник № 22). Останні десять сторінок — ті самі, які були мені потрібні, — були відсутні, від них зосталися лише кілька обірваних шматків на корінці. Розгорнув Щоденник № 3 (раніше — Щоденник № 23) й побачив те саме. Тридцять дві сторінки з відомостями про Кеттерлі зникли.
Я сів, ошелешений.
Хто ж таке зробив? Чи не Пророк? Я знав, що Кеттерлі йому осоружний. Чи не могла ненависть спонукати його знищити написане про ворога? А може, то була 16? 16 ненавидить Розум. Можливо, вона ненавидить і Письмо, засіб передачі Розуму від Людини до Людини. Але це безглуздо. 16 послугувалася Письмом, щоб залишити мені довге послання. Та й, зрештою, як Пророк чи 16 могли знайти мої Щоденники? Вони зберігаються (як я вже пояснював) у моїй поштовій сумці, а вона захована позаду Статуї Ангела, що зачепився за Трояндовий Кущ, у Північно-Східному Кутку Другої Північної Зали. Це — одна Статуя з-поміж тисяч, із-поміж мільйонів. Звідки їм було знати, де шукати?
Я довго сидів і думав. Я не пам’ятав, щоб видирав сторінки. Але хто ж іще міг таке зробити? І я вже доволі давно знав, що не пам’ятаю багатьох подій. Не пам’ятаю навіть багато чого, що сам і робив (наприклад, як залишив ці таємничі записи). Отже, я міг і видерти сторінки.
Але якщо я видер сторінки, що з ними сталося? Куди вони поділися?
Я взяв клаптики паперу, які знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі. Дістав кілька штук і розклав так, щоб оглянути. На одному — в кутику аркуша — було число 231. Номер сторінки в Щоденнику № 2.
Я швидко, майже гарячково, заходився складати клаптики докупи. Вийшло близько тридцяти записів, датованих періодом від 15 листопада 2012 року до 20 грудня 2012 року. Найдовший запис мав заголовок «Події 15 листопада 2012 року».
Частина 5
Валентайн Кеттерлі
Події 15 листопада 2012 року
Я відвідав його в середині листопада. Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках. День видався буремним, і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.
Діставшись його будинку, я почув музику. Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.
Двері відчинилися.
— Доктор Кеттерлі? — промовив я.
Він мав п’ятдесят років з гаком, був високий і стрункий. Гарний із себе. Голова наче в аскета, з високими вилицями й чолом. Волосся та очі — темні, шкіра — оливкова. Він уже лисів, але лише трохи, і мав охайно підстрижену, дещо загострену борідку, в якій сивини було більше, ніж у волоссі.
— Так, — підтвердив він. — А ви Метью Роуз Соренсен.
Я підтвердив.
— Заходьте, — сказав він.
Я пам’ятаю, як запах дощу, який просякнув вулиці, не зник, коли я ввійшов усередину, а чомусь лише посилився: усередині будинку відчувався запах дощу, хмар і повітря, запах безмежного простору. Запах моря.
У вікторіанському домі рядової забудови в Баттерсі це було геть недоречно.
Він провів мене до вітальні. Грав Берліоз. Він прикрутив гучність, але музика все одно залишилася тлом нашої розмови, саундтреком катастрофи[43].
Я поклав сумку на підлогу. Він приніс кави.
— Ви, як я розумію, науковець, — промовив я.
— Був науковцем, — пояснив він не без утоми. — Перестав ним бути років із п’ятнадцять тому. Зараз у мене приватна психологічна практика. Науковий світ завжди був не надто привітним до мене. Я мав неправильні думки й водився з неправильним друзями.
— Мабуть, вам не пішов на користь зв’язок із Арном-Сейлзом?
— Щось таке. Люди досі вважають, що я мав знати про його злочини. А я не знав.
— Ви досі з ним бачитеся? — запитав я.
— Боже, ні! Уже двадцять років як, — він задумливо поглянув на мене. — А ви розмовляли з Лоуренсом?
— Ні. Звісно, писав йому. Але досі він відмовлявся зі мною побачитися.
43
С. 160.