— Це не дивує.
— Я думав, може, він не хоче зі мною говорити, бо йому соромно за минуле, — сказав я.
Кеттерлі реготнув — коротко, різко, невесело.
— Аж ніяк. Лоуренс не має сорому. Він просто збоченець. Якщо хтось скаже «біле», він скаже «чорне». Якщо ви скажете, що хочете його побачити, то сам не захоче бачити вас. Така вже він людина.
Я поклав сумку собі на коліна й вийняв щоденник. На додачу до поточного я захопив із собою попередній том (до якого звертався майже щодня), покажчик до щоденників, а також чистий зошит, який стане наступним томом (поточний я майже заповнив).
Я розгорнув поточний щоденник і заходився писати.
Кеттерлі спостерігав з інтересом.
— Ви справді користуєтеся ручкою й папером?
— Я роблю всі нотатки у щоденнику, за певною системою. Мені здається, це найкращий спосіб впорядковувати інформацію.
— А ви гарно ведете записи? — спитав він. — Загалом.
— Я бездоганно веду записи. Загалом.
— Цікаво, — промовив він.
— Чому? Ви хочете запропонувати мені роботу? — спитав я.
Він засміявся.
— Не знаю. Можливо. — Трохи помовчав. — І що цікавить вас насправді?
Я пояснив, що мене головно цікавлять трансгресивні ідеї, люди, які їх формулюють, а також їхня рецепція в різних сферах — релігії, мистецтві, літературі, науці, математиці тощо.
— А Лоуренс Арн-Сейлз — це еталон трансгресивного мислителя. Він переступив безліч меж. Писав про магію та вдавав, ніби це наука. Переконав гурт дуже розумних людей, що інші світи існують, а він може відвести їх туди. Він був геєм тоді, коли це ще було незаконно. Викрав людину, а чому, досі ніхто не знає.
Кеттерлі мовчав. Його лице було неприємно байдужим. Здавалося, йому просто нудно.
— Я розумію, що все це було давно, — додав я, намагаючись зобразити співчуття.
— У мене чудова пам’ять, — холодно сказав Кеттерлі.
— О… Що ж, це добре. Просто зараз я намагаюся реконструювати, що саме відбувалося в Манчестері в першій половині вісімдесятих. Співпраця з Арном-Сейлзом. Яка була атмосфера. Що він вам казав. Якими перспективами зачаровував. Таке.
— Атож, — задумливо промовив Кеттерлі, вочевидь, звертаючись до самого себе, — про Лоуренса завжди говорять такими словами. «Зачаровував».
— Ви проти цього слова?
— Бляха, та звісно, що я проти цього слова, — роздратовано сказав він. — Ви натякаєте, що Лоуренс був таким собі фокусником, а ми всі — дурниками, яких він обвів навколо пальця. Та все було геть не так. Він любив, коли з ним сперечалися. Любив, коли хтось захищав раціоналістичну точку зору.
— А тоді?..
— А тоді нищив співрозмовника. Його теорії були не просто пилом в очі. Аж ніяк. Він усе продумав. Викладав усе з бездоганною зв’язністю. І не боявся поєднувати інтелект з уявою. Його опис мислення Домодерної Людини був переконливішим за все, що мені траплялося. — Він трохи помовчав. — Не хочу сказати, ніби він не був маніпулятором. Ще й як був.
— Але ж, здається, ви щойно сказали…
— На особистісному рівні. У стосунках він був схильним до маніпуляцій. На інтелектуальному рівні він був чесним, але на особистісному був страшенним маніпулятором. Ось, наприклад, Сільвія…
— Сільвія Д’Аґостіно?
— Дивна дівчина. Віддана Лоуренсові. Була єдиною дитиною в сім’ї. Дуже близькою до батьків, особливо до батька. Вони з батьком обидва були обдарованими поетами. Лоуренс наказав їй влаштувати суперечку з батьками й розірвати з ними всі зв’язки. Вона послухалася. Вона вчинила так, тому що їй наказав Лоуренс, а Лоуренс був великим магом[44], великим провидцем, який от-от і проведе нас у нову Еру Людства. У тому, що вона повністю порвала з рідними, для нього не було жодних переваг. Ані крихти користі. Він учинив так, тому що міг. Він учинив так, щоб завдати болю їй та її батькам. Учинив так, тому що був жорстокий.
— Сільвія Д’Аґостіно була однією зі зниклих, — пригадав я.
— Про це нічого не знаю, — відповів Кеттерлі.
— Не думаю, що його можна називати інтелектуально чесним. Він казав, що бував у інших світах. Казав, буцімто там бували й інші люди. Це ж не зовсім чесно, чи не так?
У моєму голосі, можливо, з’явилась якась зарозуміла нотка — мабуть, її краще було би притлумити, та я завжди любив перемагати в суперечках.
Кеттерлі нахмурився. Здавалося, в ньому відбувається якась боротьба. Він відкрив рота, аби щось сказати, передумав, а тоді все ж таки сказав:
— Ви не дуже мені до вподоби.
Я засміявся й відповів:
— Переживу.
44
С. 163. …