Його дружина Набіла звела на нього очі.
— Не вщухає? — спитала вона тихим голосом.
Він заперечливо похитав головою.
— Як ти гадаєш, коли стихне? — спитала вона.
— Не знаю,— відповів він.— В усякому разі нічого не віщує, що буря ущухне.
— Шкодуєш? — в її голосі бриніла ніжність.
Він підійшов до її стільця, дивлячись на неї згори.
— Ні.
— Якби я не наполягала, ти б не пішов на прощу.
— Я пішов на прощу не тому, що ти наполягала, а заради нашого кохання.
— Але ж ти не вірив, що подорож до Мекки зможе якось вплинути,— сказала вона.— Ти говорив мені, що стать дитини визначається при заплідненні.
— Це тому, що я лікар,— сказав він.— Але я також віруючий.
— А якщо народиться дівчинка?
Він не відповів.
— Ти б розлучився зі мною та взяв би іншу дружину, як радить тобі твій дядько князь?
Він стиснув її руку в своїх долонях.
— Дурненька моя Набіло.
Вона заглянула йому в вічі, на обличчі їй світилася тривога.
— Наближається час. Мені стає лячно.
— Зовсім немає чого боятися,— сказав він заспокійливо. Опріч того, ти народиш сина. Хіба я не казав тобі, що серцебиття у немовляти характерне для хлопчиків?
— Саміре, Саміре,— прошепотіла вона.— Ти говоритимеш мені що завгодно, щоб відвернути від тривожних думок.
Він узяв її руку і притиснув до вуст.
— Я кохаю тебе, Набіло. Я не жадаю іншої дружини, іншої жінки. Коли у нас не буде сина тепер, то буде наступного разу.
— Для мене наступного разу вже не буде,— сказала вона сумно.— Твій батько дав слово князеві.
— Ми залишимо країну. Ми зможемо виїхати до Англії і жити там. Я там навчався, у мене там є друзі.
— Ні ж бо, Саміре. Твоє місце вдома. Ти потрібен нашому народові. Те, чому ти навчився, вже приносить йому користь. Хто міг подумати, що генератор, який ти привіз із Англії для освітлення своєї операційної, започаткує фірму, яка принесе на нашу землю світло?
— І дасть більше багатства нашій родині,— додав він.— Багатства, в якому у нас немає потреби, бо і так усе належить нам.
— Та вжити багатство на благо всіх, а не декількох, зумієш лиш один ти. Ні, Саміре, ти не можеш виїхати. Наш народ потребує тебе.
Він мовчав.
— Ти мусиш заприсягнутися мені,— вона заглянула йому в вічі.— Якщо буде дівчинка, дай мені померти. Я не допускаю життя без тебе навіть подумки.
— Буря,— сказав він.— На тебе вплинула буря. Іншого пояснення, чому ти надумала таку дурницю, я не знаходжу.
Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.
— Це не буря,— прошепотіла вона.— Вже починаються перейми.
— Ти впевнена? — спитав він. Згідно з його підрахунками, лишалося ще три тижні.
— Я народила трьох дітей,— сказала вона спокійно.— І я знаю. Перші перейми були зо дві години тому, останні — ось зараз, коли ти дивився на віхолу.
Затулившись від віхоли трьома ковдрами та накрившись з головою, Мустафа спав, зігріваючись з обох боків теплом верблюдів. Йому снився рай, наповнений золотим сонячним сяйвом, кругом снували прекрасні гурії з шкірою такого ж золотавого кольору, з повними грудьми, пухленькими животами та сідницями. То були прекрасні гашишові сни, бо він не був уже таким безкорисливим чоловіком, щоб дати своїм верблюдам гашишу і відмовитися самому від самокрутки, та й відправити їх блукати по раю без свого нагляду. Без нього бідолашні створіння заблудилися б.
А над ним вирувала віхола, вітер шарпав його ковдри, потім повернувся і дмухонув з іншого боку і зірвав їх. На самому краю раю один із верблюдів відсунувся від Мустафи, і раптовий холод став пробиратися до його старих кісток. Інстинктивно він підсунувся до тепла тварини, але та відсунулася від нього далі. Підтягуючи ковдри, він підсунувся до іншого верблюда. Та й цей відсунувся, і тепер холод напав на нього з усіх боків. Повільно він став очунюватися.
Верблюди спиналися на ноги. Як завжди, коли вони нервувалися, то починали випорожнятися, а потім і мочитися. Бризки, що падали на його ковдри, розбудили його зовсім. Лаючись, що йому перебили сон, він відповз від гарячого кислого потоку.
Ставши навкарачки, він визирнув з-під ковдр. Раптом йому перехопило подих. Прямо крізь стіну піску, верхи на ослі, на нього їхав чоловік. За тим чоловіком тюпав інший осел з порожнім сідлом. Вершник повернувся, щоб глянути в його бік.
От тоді-то Мустафа й заверещав. У чоловіка було дві голови. Два білих обличчя втупилися в нього своїм білим сліпучим сяйвом.
Мустафа зірвався на рівні. Забувши про пісок, що впивався йому в обличчя, він побіг до намету ватажка каравану.