Лаура Есківель
Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять
Перше заняття. Хто розповідає мою історію?
Історія — це не випадок, це варіант.
Усім людям подобається слухати казки, і найбільше — в дитинстві. Діти можуть слухати ту саму казку знову і знову, чудово знаючи, як буде розгортатися розповідь, і не дозволяють жодним чином змінювати фінал. Точне знання того, що станеться з героями казки, дає їм відчуття безпеки, бо гарантує, що майбутнє не є невідомим, чи непередбачуваним, що воно не лякає. Їм подобається знати, що герой виходить переможцем, що злодіїв так чи інакше буде покарано, а порядок — відновлено.
Коли ми виростаємо, то розуміємо, що речі так не працюють. Світ непередбачуваний. Ніхто з нас не може бути впевненим у тому, що станеться наступного дня, і ми постійно відчуваємо, що не керуємо своєю долею. Можливо тому в моменти кризи ми безнадійно шукаємо вихід, рішення, вказаний шлях, як ті герої казок, які ми слухали в дитинстві. Якийсь напис. Якийсь голос, що скаже: «Сюди». Щось або когось, хто нам допоможе, адже ми не бачимо рішення наших проблем. Було б добре, якби ми усвідомили, що, на відміну від дитячих казок, в яких хтось уже вирішив долю головних героїв, ми все-таки маємо голос в нашій особистій, сімейній та національній історії.
Якщо хтось і пише історію міст — то це їхні мешканці. Те, що ми не свідомі цього, що ми про це забули або нас переконали у нездатності змінити курс подій, це інша справа. Правда в тому, що лише ми пишемо нашу історію. Ми, і ніхто, крім нас.
Цієї миті я майже чую, як ви говорите: «Так, звісно!» Я не відповідаю ані за вселенське лихо, ні за смерті в місті Хуарес, ані за корупцію, ні за війни, ні за голод, ні за глобальне потепління. І ви маєте рацію. Ніхто при здоровому глузді не міг би обрати більш хибний шлях. Питання ось в чому: урядові високопосадовці чи керівники міжнародних корпорацій, які ухвалюють рішення, що впливають на переважну частину населення планети, знаходяться при здоровому глузді? З моєї точки зору і з точки зору багатьох інших людей, відповідь була б — ні. То чому ми дозволяємо, щоб ці люди займали керівні посади? Ймовірно, відповіді були б такими: бо ці рішення нас не стосуються, бо вони вислизають з-під нашого контролю, бо з нами ніхто не зв’язується, наші керівники нас не чують, не поважають наш голос, ми для них не існуємо. Інакше кажучи, ми є жертвами чергового уряду і світової економічної системи, які вже давно вирішили перетворити нас на звичайних споживачів або на дешеву робочу силу.
Але це виглядає так, ніби події трапляються самі по собі, «поза» нами. Це ніби з нами відбуваються жахливі речі, які ми жодним чином не можемо попередити. Це так, наче ми атомізовані, відокремлені, від’єднані одне від одного. Це так, ніби ми не є частиною іншого порядку, вищого за економічний. Порядку, де немає нічого передбаченого, крім безмежного поля можливостей, які змінюються щохвилини відповідно до нашої манери мислення, відчуття та дії.
Розгортаючи журнали та переглядаючи новини по телебаченню, я відчуваю, що більшість ведучих та коментаторів розповідають лише половину. Вони неначе залишилися на початку: «Якось було собі одне містечко, де щодня знаходили десятки тіл з відрубаними головами». Будь-яка дитина запитає в цей момент: а далі що? Розповідь на цьому закінчується? О, так, який антикульмінаційний фінал!
Щодня нам продають історії, де, здається, немає діючих осіб, які ухвалювали б рішення проти насильства, злочинності, корупції, безкарності. Так, ніби не було влади народу, ніби єдині, хто діє, як їм заманеться — це злочинці. Ніби й нас тут не було. Ніби історія відбувалася в часі і просторі, далеких від наших. Ніби в кожній родині, на кожній території, в кожній країні мали б неминуче повторюватися акти насильства, болю, страждання. Нікому не подобається, коли його б’ють, катують, експлуатують, обманюють, зраджують, обкрадають і не дають гідно жити, однак, як не абсурдно це прозвучить, такі речі — щоденне меню. З погляду драматургії обов’язковим питанням було б, чому герої наших особистих, сімейних та національних історій ухвалюють рішення, наперед знаючи, що вони завдають болю? Навіщо приймають несправедливі правила поведінки хижацької та суїцидальної економічної системи? Якщо злочинці успішно створюють різноманітні та ефективні мережі наркотрафіку, чому ми не можемо створити мережі солідарної допомоги, міжнародного обміну, які б функціонували так само ефективно? Відповідь більш ніж очевидна, скаже дехто з вас. Бо всі ці кримінальні організації роздають гроші. За гроші можна купити як волю селянина, так і волю президента. Наслідки неважливі. Байдуже, скільки людей помре і скільки страждатиме. Важить лише те, скільки грошей потрапить до кишені. Що ж, визнаючи цей факт переконливим, вважаю, що звідси й слід почати, аналізуючи, чому ми вважаємо гроші найвищою цінністю, чому виявляємо таку м’якість, піддаючись їхнім капризам. Прямуючи шляхом грошей, ми прийдемо до джерела корупції, а вона приведе нас до соціальної організації, що функціонує на основі єдиної думки: спочатку — це я, потім — це я, і далі — знову я. Це в своїй основі і є ідея, яка пропагує економічну систему, що ґрунтується на екстремальному індивідуалізмі. Давайте поглянемо, наскільки ми почуваємося відокремленими від інших.