— На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто прийде після? Що буде з моїми дітьми?
— Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирішимо, що робити.
Перекинувшись кількома фразами з жінкою по телефону, Ґвідо звернувся до Елени:
— Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?
Елена вирячилася на нього, не розуміючи.
— Він — там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А твої діти у норвежця, — отже, за них тобі теж можна не хвилюватися.
Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом до неї якось доберуться.
Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у безпеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби частина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла думати про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною часткою себе, а тому їм усім трьом треба було виживати разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джованні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводити до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще — купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти, читати, годувати... — ціла низка дієслів, щоб відтворити нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, самопожертви і відданості — так, відданості! — ось правильне слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна. Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем, до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все одно їм доведеться навчитися дбати про себе.
— Я пропоную повернутися, — сказав Ґвідо, — все одно тут ми мало що можемо вдіяти.
— Проведи мене до машини, — сухо попросила Елена. Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки страху. «Я — доросла, одружена жінка з двома дітьми», — подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.
Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири проковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким, просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жителі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римського попри його бажання евакуювали на гелікоптері, — так повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот понабирали. Схили пагорбу Янікул[14] поблизу Ботанічного саду посунулися, перетворивши його на суміш води та мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, відновлювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а паморочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася теплиця з сукулентами — рослинами, що мають спеціальні тканини для запасання води, здатними вижити у найнесприятливіших кліматичних умовах і захищеними від зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйнований, узурпований, завалений мулом, залитий водою. Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена відчувала злість на людство через його впертість, бо воно не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були такими сильними, що ними не можна було знехтувати.
Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.
— Знаю, все, що відбувається, — це справді страшно, однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. Подумай лишень, що трапилося з твоєю родиною, — сказав він. — Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно — всі ті, хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження, ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі, природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина мережа, а в центрі цієї мережі — Тибр, що тече до Орте. Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?
14
Янікул (італ. Gianicolo) — пагорб у Римі на західному березі Тибру (район Транстевере). Названий на честь бога Януса (дволикого бога входів та виходів) і легендарного царя Лація, що жив, за переказами, на цьому місці.