Мідхат здивовано зупинився перед цим видовищем.
— Боже мій! Що це за жінки в штанях? — запитав він, на що Маріка відповіла, що вони англійські новобранці в британську армію.
— Жінки теж ідуть в армію? — запитав хлопчик. — Тоді що залишається чоловікам?
Коли вони дійшли до воріт будівлі з червоної цегли, яка, за словами Маріки, була італійською середньою школою, хлопець зупинився.
— Я б хотів піти в таку школу, — сказав Мідхат.
Маріка запевнила його, якщо він і далі буде таким же розумним у навчанні, як досі, то піде до хорошої середньої школи. А потім йому дозволять носити довгі штани, і його кишенькові гроші збільшаться з одного піастра до двох. Хлопець відповів, що деякі вчителі його школи наполягали, щоб він приєднався до скаутів, і йому дадуть свисток, кишеньковий ніж і смолоскип. Мідхат не бажав приєднуватись до скаутів, але хотів мати свисток, кишеньковий ніж і смолоскип... Жінка пообіцяла купити свисток і смолоскип, якщо він стане першим у своєму класі до кінця року.
— Але забудь про кишеньковий ніж, бо ти можеш нашкодити собі, — додала вона.
Маріка завжди купувала м’ясо та продукти у кварталі іноземців. Вона наполягала на тому, щоб хлопець ішов з нею купляти їжу, яка могла б йому сподобатися. Хоч м’ясо йому не подобалось, але його вражала чистота й елегантність магазина. Якось вони відвідали продуктовий магазин її батька і Мідхат по-різному реагував на пропоновану їжу. Там він побачив Петроса, що сидів за письмовим столом біля входу: сивого, світлошкірого, невисокого зросту чоловіка з животом, підв’язаним тугим паском. Чоловік підвівся з-за столу, тепло зустрів його, і почав показувати продукти в магазині. Мідхат був у захваті від різноманітності пропозицій і чудових ароматів. Він провів багато часу перед різними видами оливок та солоних огірків, а Маріка навіть змогла переконати його скуштувати пастрому[25]. Він вийшов із магазину з коробкою жувальних цукерок, подарунком від Петроса, який знав, що Мідхату вони подобаються. Потім вони пішли в кафе, де хлопчик уперше в житті з’їв кассата джелато, італійський десерт, укритий ніжним шаром шоколаду. Це було неймовірно. Мідхат закохався в шоколад, який подобався й Маріці. Нарешті вона знайшла щось нове для нього замість сиру, солоних сардин і турецьких лукумів.
Однією з його улюблених розваг було посидіти в кафе іноземців і попити охолоджених безалкогольних напоїв. Він також любив залишатися біля книжкових магазинів, розглядаючи іноземні книги та журнали у вітринах і захоплюватися кольоровими плакатами іноземних фільмів. Хлопець ніяковів від сильного макіяжу деяких іноземців. А як побачив кількість собак в іноземців, одразу згадав свого. «Ми повинні були привести Фаріда, — казав він. — Йому тут було б весело.
Він ненавидів маленьких собак, що повзали, а власники носили їх на руках. Хлопець вважав, що собаки повинні бути великими. Особливо він ненавидів маленьких собак з власниками чоловічої статі.
— Гляньте, який цей чоловік великий і високий, а несе собаку, маленьку, як кішка, — зауважив він одного разу.
— Що в цьому поганого? — здивовано запитала Маріка.
— Як баба! — сказав хлопчик.
Він не знав, що сусідство з іноземцями є вікном у Європу чи шматочком Європи, оскільки ідея Європи не була ясною в його свідомості. Він знав лише, що було дві групи: єгиптяни з одного боку та іноземці з іншого. Але він не міг розрізнити вірмен, греків, італійців, французів чи будь-яку іншу національність. Для нього всі вони були просто іноземцями.
У день Шам-ан-Нессірна Сальва запросила Мідхата разом зі своїми братами й сестрами в «сади». Вони несли ті закуски, які Маріка приготувала для пікніка, — фарбовані яйця та бутерброди. Але його це не цікавило, натомість хлопчик був зачарований величезним простором густого зеленого саду, настільки відмінним від зелені рівнинних сільських полів. Звивисті стежки перетиналися й іноді вели до водойм, хащів чи лісів, повних різноманітних видів дерев. Єдиним деревом, яке він упізнав, було агаті, оскільки там не було ні пальм, ні камфори, ні акації. Хлопець любив природу, бо виріс у селі.
Щоразу, граючись тут у схованки, він думав, що заблукав, але не лякався й намагався наздогнати своїх друзів — чути їхні голоси здалеку було достатньо, аби не хвилюватися. Тішила його тут і густота листя. Хлопчик міг притулитися до стовбура дерева й слухати щебетання птахів або ховатися між гілками дерева агаті, що звисали майже до землі. Якби Сальва знайшла б схованку та спіймала його, покаранням було змусити відкусити бутерброд або яйце, згідно з вказівками Маріки. Ніщо ніколи не псувало ці прогулянки, окрім відчуття стиснення в грудях, яке він іноді відчував, коли згадував свого пса. Хто доглядав за Фарідом за його відсутності? Хто його годував і купав у каналі, як буйволів? Це було перше, що Мідхат сказав, коли наприкінці дня повернувся додому й побачив Маріку: «Як прикро, що ми не взяли собаку. Він любив сади, і жодна собака в Ісмаїлії не могла б кинути йому виклик».