Як добре було в початковій школі! Адже вона мала стільки переваг: це була державна школа, навчатися в ній було престижно. Оскільки це не була приватна школа, потрапити туди було великою честю. Учень сам ішов до школи й переходив дорогу Талатіні без супроводу — і переносився у світ іноземців, оскільки школа була розташована на початку мікрорайону іноземців. Феска на його голові означала, що той, хто її носив, ставав ефенді[28], як дядько Салем. Так і було з цим хлопцем, який з полотняною торбою йшов до школи в новому костюмі та з фескою на голові. Невже пройде небагато часу, і він теж носитиме з собою ціпок із чорного дерева? Його вразила ранкова традиція школи, коли учні вишиковувалися, щоб привітатися й співали національний гімн на знак пошани «Королю нації». Учитель проходив повз кожного учня, перевіряючи чистоту. Якщо було помічено учня, чиє волосся не було підстрижене як слід або чиї нігті не були зрізані належним чином, а чи черевики не начищені, керівник витягав його зі строю та відправляв додому, а він пропускав решту навчального дня. Мідхата ніколи не витягали зі строю й не відправили додому, тому що Маріка намагалась, щоб усе було як слід: і з його волоссям, і з нігтями. Увечері він завжди купався, його фески завжди були випрасувані, черевики вичищені, сорочка чиста, а краватка зав’язана як слід. «Бачиш, який елегантний твій дядько Салем?» — завжди повторювала Маріка. Його найбільшим страхом було пропустити шкільний день. Якби це сталося, це був би крах. Та сама дитина, що більшу частину часу спала чи дрімала в школі Корану, тепер не могла пропустити й дня в школі. Якщо він хворів, і Маріці доводилося змушувати його залишатися вдома, жінка стикалася з трагедією та істеричними риданнями дитини. У свідомості селюка ніби закріпилася думка, що школа була його найсильнішою зброєю, яка штовхала вперед до міських дітей. Хіба Шабана не дав йому вказівок, що «школа — це твої мама і тато»?
Але його хвилювання щодо фески було недовгим. Хлопець був худорлявої статури, ледве міг захищатися, і те, що він не місцевий, видавав акцент. Через два дні його почали дражнити «селюком», а старші учні підкидали його феску, як футбольний м’яч на шкільному майданчику на перервах. Це стало величезним потрясінням, і того дня він, повертався додому ридаючи. На щастя, невдовзі школа вирішила відмовитися від носіння фески. Але скоро він отримав нове прізвисько: «мертвяк», обране тому, що він був тихим і часто мав блідий та млявий вигляд. Мідхат відповідав на запитання й читав настільки слабким голосом, що здавалося, ніби він перебував десь дуже далеко.
Але незабаром ця проблема вирішилася, коли одного разу в клас увійшов директор і, як завжди, попросив вчителя та учнів встати. Коли вони присіли, директор назвав Мідхатове ім’я. Потім поплескав його по плечу, потис руку й привітав з успішно складеними іспитами. «Ваш однокласник отримав найвищі оцінки в першому та другому семестрах, і я впевнений, що він досягне відмінних результатів на іспитах у кінці року. Тож мені приємно нагородити його цією скромною нагородою». Нагородою була авторучка та добірка книг. Одразу авторучка! Для Мідхата мати авторучку було нездійсненною мрією, і ось тепер він тримає її в руках.
Щойно директор пішов, пан Шафік, учитель арабської мови, знову викликав Мідхата, поставив його поруч, і звернувся до класу: «Я отримав кілька скарг на учнів, і я знаю, хто вони. Я чув, що вони докучають Мідхату й принижують його». Учитель зупинився на мить, поки його голос не пролунав у кімнаті. «Тож я звертаюсь до цих негідників, щоб сказати: Мідхат, який стоїть поряд зі мною тут, — найкращий з-поміж вас. І відтепер він під моїм захистом. Якщо хтось спробує образити його словами або вчинками, я вважатиму це особистою образою. І якщо я почую ще хоч одну скаргу на когось із вас — а ви знаєте, кого це стосується, — то клянусь всемогутнім Аллахом, у мене не буде іншого вибору, як узяти батога до рук й покарати. Ви мене чуєте? Ви чуєте мене, звірі? Я попереджаю!»
Усі розуміли, що саме пан Шафік мав на увазі про покарання. На цього вчителя адміністрація школи поклала нагляд за учнями та за дисципліною, і йому дозволялося карати неслухняних батогом у разі потреби. Усі знали, що він користувався цією владою часто. Адміністрація школи звернула увагу на те, що деякі учні створили групу під назвою «кажани» й тероризували решту учнів у школі або нападала на декого з них за межами навчального закладу. Пану Шафіку сказали, що вони вчиняють крадіжки й задираються до дівчат, які йдуть до школи. Після проведення необхідних розслідувань пан Шафік викликав батьків негідників на ранкову лінійку, щоб ті бачили, як їхніх дітей шмагають.
28
Ефенді — титул і офіцерське звання в Османській імперії та деяких інших країнах Сходу в XV–XX століттях.