— Усе гаразд, люба. Це просто сон.
— Я спала. Мені здалося, що я чула, як ти кричиш.
— Це був просто дурний сон. Повертайся в ліжко. Або принеси мені склянку води.
Каріма повернулася у свою кімнату, та не лягла, доки не почула, як батько хропить.
Наступного ранку в п’ятницю, сім’я зібралася за столом для сніданку. Боби, таамія[35], білий сир, чорні оливки й солоні огірки були викладені так, як вони викладалися колись, коли була жива «покійна дружина». І хоч старша дочка Фатія вийшла заміж і тепер жила у власному будинку, вона та її чоловік Еззат дотримувалися традиції: щоп’ятниці проводити у квартирі свого батька. Іноді подорож починалася в четвер увечері, і пара ночувала там. Але цього разу Еззат не залишився, бо пішов до Калюба на обід після п’ятничної молитви. Фатія й Каріма були сповнені рішучості наготувати багато страв — качок, фаршированих голубів тощо, — щоб батько та його зять, повернувшись із молитви, побачили пишний стіл.
Вони занурювали шматочки хліба в тарілку з їжею, коли Мідхат прокашлявся й вимовив:
— Діти, я вирішив подорожувати.
Їхні руки опустилися, а роти перестали жувати. Тоді Каріма, молодша донька, заговорила:
— Куди саме, тату?
Мідхат почав відповідати, але Фатія перебила його.
— У Мекку, дасть Бог. Отже, ти нарешті вирішив здійснити хадж[36].
— Ні, — твердо відповів Мідхат. — Я їду у Відень.
Каріма збиралася заговорити, але він жестом наказав їй мовчати.
— Тема закрита. Я не міг думати про поїздку до Відня, коли була жива твоя мати, але з тих пір, як вона потрапила до Божого царства, я втомився, я пригнічений і хочу змін.
— Ти поїдеш і залишиш нас самих? — запитала Каріма.
— Залишити вас самих? Що ви маєте на увазі? Ви що маленькі діти? — з гіркотою в голосі відповів Мідхат. — З тобою тітка Маріка, — сказав він, показуючи на Маріку. — У чому проблема? — Він повернувся до Маріки й заговорив з нею по-грецьки: — Чи не так, люба моя?
Маріка кивнула на знак згоди.
— Як хочеш, тату, — неохоче погодилася Каріма. — Скільки днів тебе не буде?
Коли він сказав, що його не буде місяць, очі дівчини наповнилися слізьми, але вона продовжувала повторювати: «Як хочеш, тату».
Її сльози не змінили думку Мідхата. Запанувала тиша. Він вважав, що справа вирішена, але Каріма знову почала:
— Але чому Відень? Чому б не поїхати до Александрії, щоб змінити обстановку?
— Або в Рас-ель-Бар, — додала Фатія.
— Це чудова ідея, — мовила Каріма після того, як, здавалося, пом’якшала. — Тату, а якщо ми всі поїдемо з тобою?
Раптом Мідхат розгубився. Він не очікував такого повороту, поки йому не спала на думку чудова ідея. Він прокашлявся й заговорив покірно:
— Знаєте, діти, ми з вашою мамою деякий час провели у Відні... — він зупинився, щоб помолитися, аби Аллах поселив їхню покійну матір у своїх райських небесах, а потім продовжив: — Я працював третім секретарем у посольстві. Ми були молоді. Чотири роки, які ми провели у Відні, були найдивовижнішими роками нашого життя. Тепер я хочу повернутися в країну, де пройшли наші найкращі дні. Я хочу побачити ті самі місця й ті самі вулиці...
Розмова закінчилась, і Мідхат залишився на самоті, вітаючи себе з таким кмітливим виступом. Це була натхненна ідея. Поки голос Фатії не долинув до нього з-під кухонних дверей, де вона сиділа, вищипуючи пір’я селезня, і переспівуючи пісню Асмаган[37]:
«Веселі ночі у Відні... Відень, райський сад». Було зрозуміло, що її не переконати щодо рішення батька поїхати до австрійської столиці. Він сам не був до кінця впевнений із вибором саме Відня з-поміж усіх міст, де він жив. Тему знову підняли за обіднім столом, і дебати розгорілися, цього разу з Фатією. Чоловік Еззат приєднався, поки Маріка не сказала останнє слово: «Ви думаєте, що ви ще маленькі діти? Нехай батько поїде розвіється трохи, і я буду тут з вами».
Після того, як Каріма пішла до спальні, у вітальні запанувала тиша. Маріка сиділа в кутку біля вікна, нахиливши голову й стиснувши долоні. Вона все ще пов’язувала на голові синю хустку, трохи відсунуту назад, щоб було видно волосся спереду — так, як вона робила в минулому, за винятком того, що волосся тепер посивіло. Здавалося, нема про що говорити. Справа подорожі до Відня була влаштована, і Мідхат з нетерпінням чекав ранку, аби купити квиток на літак. Він вирішив скористатися нагодою і якомога швидше вирушити в подорож. Маріці виповнилося сімдесят, але вона залишалась усе ще сильною жінкою, яку він пам’ятав із дитинства. Якби не ця жінка, він би не покинув своє місце народження, і міг би прожити й померти, не побачивши Каїра, не кажучи вже про європейські столиці. Він знав, що зобов’язаний їй усім. Завдяки їй, він навчався в школі, потім в університеті. Вона також надихала до читання в дитинстві, і саме Маріка віддала спадок Салема в його руки, дозволивши достроково піти на пенсію й звільнитися для єдиної роботи, яку він любив і яка влаштовувала його. І ось вона знову стала на його бік, полегшуючи йому шлях до Відня. Вона вступила з ним у змову й твердо стояла на його боці, хоча знала, що він лицемірив, стверджуючи, що їде до Відня, згадати свої щасливі дні з «покійною дружиною».
35
Таамія — страва з бобових, приготовлених з олією й зеленню (петрушкою, м’ятою, цибулею та часником).