Був сонячний день і на соборній площі було багатолюдно й гомінливо, тривав карнавал. Мідхат сидів у кафе й дивився, як фокусники, танцюристи, клоуни, чоловіки й жінки крутять обручі. Чоловік рухав манекен, схожий на Луї Армстронга, а Луї співав: «Хіба це не прекрасний день?» Це був справді чудовий день. Йому був знайомий лютий холод Відня й те, як крижані ночі проникали до кісток і душі. Якщо пора щедро дарувала такий осяйний день, то це був безцінний подарунок. Були також чоловічі статуї — Наполеон із долонею, притиснутою до грудей, Чарлі Чаплін з капелюхом і палицею, і музикант, рука якого тримала смичок над скрипкою тощо. Постаті чоловіків стояли на платформах у різних костюмах із намальованими обличчями, абсолютно нерухомі й некліпаючі очима. Вони не рухалися, поки хтось із глядачів не дасть їм грошей, або якщо до них підійде дитина, і тоді життя раптом поверталося до статуї й вона починала рухатися повільно й методично. Постать так чи інакше висловлювала свою вдячність, можливо, нахиляючись до людини, яка дала їй гроші, і піднімаючи капелюха або дозволяючи сфотографуватися з дитиною, яка підійшла до неї.
Карнавал для Мідхата завершився, коли він пішов шукати ресторан, щоб пообідати. По дорозі зупинився, аби приєднатися до зібрання навколо співців.
Пробираючись крізь натовп, він зіткнувся зі співачкою, молодою жінкою, яка співала мовою, для нього невідомою й невпізнаваною. Отже, це була не німецька і не мова, похідна від латинської. Може це російська? Неможливо. Він не знав російської, але міг би впізнати, якби почув. Було дивно, як голос дівчини, який лунав під акордеон, змушував слухачів шкодувати про те, що вони не можуть зрозуміти текст. Її спів, здавалося, доносився здалеку й був таким сентиментальним, скорботним і пронизливим, що людям хотілося знати, про що та пісня. Але, незважаючи на своє нерозуміння, вони відгукувались і відлітали з нею в ті далекі краї, звідки вона була родом. Дівчина стояла навпроти підставки з нотами, проте не дивилася на неї. Натомість її очі були спрямовані до неба. Її голос линув з серця. Він нахилився до одного зі слухачів, і прошепотів:
— Що це за мова?
— Сербохорватська, — відповів чоловік.
— Але вона не дивиться на ноти, — зауважив Мідхат.
— Вона незряча, — відповів чоловік.
Незряча? А співає чудово? Чому ні? Хто сказав, що для музики потрібні очі? Але якби сліпі музиканти були настільки талановитими, як ця дівчина, — якби вони могли розважати людей зрячих і не відчувати себе обділеними? Хіба вони не відчували б, що віддають, нічого не отримуючи натомість?
З того самого моменту — моменту піднесення, досягнутого завдяки співу, — він уже не міг терпіти самотності. У ньому ніби зрушилася сила, яка дрімала, аж поки її не розбудив далекий голос дівчини, що лунав із бездонних глибин. Чому йому стало сумно зараз, коли він слухав незрячу співачку і його переповнювала радість?
І чому він відчув, що Відень загострює переживання, хоч іще зовсім недавно музика розбудила почуття в душі? Він уже не знав, що робити й куди подітися. Вечір був прохолодним, ніби день не знав ні сонця, ні світла, ні радості, і ніби карнавал відбувся в минулому, ніби Луї не святкував чудовий день і швидкоплинні мрії.
Мідхат недовго пройшов по Кертнерштрассе[38] і натрапив на дівчину, що грала на флейті, призупинився на мить, перш ніж піти далі. Приблизно за сто метрів внизу від флейтистки він натрапив на чоловіка, який грав на кларнеті. Мелодія була гарна, але, послухавши того «божевільного» кларнетиста, не схотів знову віддаватися магії музики. Потім він пройшов повз бородатого чоловіка, який грав на акордеоні, і перестав опиратися магії музики. Мідхату здалося, що він упізнав мелодію. Він приєднався до групи людей із цікавості. Молодик і дівчина сиділи, обхопивши одне одного на дерев’яній лавці посеред вулиці, як раптом без попередження встали й почали танцювати під мелодію. Мелодія танго. Так, це було танго! Він стояв, приголомшений. Музика танго ще в дитинстві зачепила його струни й пробудила в ньому нове усвідомлення світу. Але те, що він бачив і чув зараз, так відрізнялося від тієї пісні танго «Троянда моїх фантазій» Фаріда аль-Атраша[39] — делікатного та інтимного звернення до квітки. Це був гострий танець зі швидким темпом, коли танцюрист зійшовся з жінкою в русі, який нагадував сексуальне залицяння.
39
Фарід аль-Атраш — сирійсько-єгипетський композитор, співак, віртуозний гравець на уді та актор. Іноді його називають «королем уда», він є однією з найважливіших постатей арабської музики ХХ століття.