Денніс Лігейн
Після падіння
Пам’яті Девіда Вікгема,
принца Провіденса
та справді крутого хлопця
When you just give love and never get love you’d better let love depart I know it’s so, and yet I know I can’t get you out of my heart.
Я виступаю в масці.
Пролог
Після «Сходів»
Одного травневого вівторка Рейчел на тридцять п’ятому році життя застрелила свого чоловіка. Він незграбно позадкував із чудернацькою впевненістю на обличчі, ніби в глибині душі завжди знав, що вона так вчинить.
А ще він видавався здивованим. Вона гадала, що теж видається здивованою.
Її мати не здивувалася б.
Її мати, яка так і не вийшла заміж, написала знамениту книжку про те, як зберегти шлюб. Її розділи було названо на честь стадій, які докторка наук Елізабет Чайлдс визначала в кожних стосунках, що починалися зі взаємного потягу. Книжка мала назву «Сходи» та стала такою успішною, що її матір умовили (вона казала «змусили») написати два продовження: «Піднятися сходами знов» і «Сходинки: збірник вправ», кожне з яких продавалося гірше за попередню книжку.
Потай її мати вважала всі три книжки «емоційно незрілим шарлатанством», але все-таки плекала тужливу ніжність до «Сходів», бо, пишучи їх, не усвідомлювала, як мало знає насправді. Вона сказала це Рейчел, коли Рейчел було десять. Того ж літа, напившись коктейлів по обіді, вона сказала доньці: «Чоловік — це історії, які він про себе розповідає, і здебільшого ці історії брехливі. Ніколи не придивляйся надто пильно. Якщо ти викриєш його брехню, це принизить вас обох. Найкраще просто терпіти ці бздури».
Тоді мати поцілувала Рейчел у маківку. Погладила по щоці. Сказала їй, що вона в безпеці.
Коли було опубліковано «Сходи», Рейчел було сім. Вона пам’ятала нескінченні телефонні дзвінки, круговерть подорожей, відродження материної залежності від куріння й відчайдушні, витончені чари, що її накрили. Вона пам’ятала, як відчувала, що її мати, яка ніколи не була щасливою, із досягненням успіху стала ще сердитішою, та висловити цього відчуття Рейчел практично не могла. Багато років по тому вона запідозрить, що слава та гроші просто позбавили матір можливості виправдовувати своє невдоволення. Її мати, яка геніально аналізувала проблеми чужих людей, ніколи не здогадувалась, як поставити діагноз самій собі. Тож вона все життя шукала розв’язків проблем, які народжувалися, зростали, жили та вмирали в межах її власних кісток. У сім років, та й навіть у сімнадцять, Рейчел, звичайно, нічого про це не знала. Вона знала одне: її мати — нещасна жінка, отже, вона сама — нещасна дитина.
Свого чоловіка Рейчел застрелила в човні в Бостонській бухті. Її чоловік тримався на ногах зовсім недовго (сім секунд? десять?), а тоді перекинувся через корму та впав у воду.
Але в ці останні секунди в його очах відобразилася ціла низка емоцій.
Відчай. Жаль до себе. Жах. Забуття — таке потужне, що воно омолодило його на тридцять років і обернуло на десятирічного хлопчика в неї на очах.
Звичайно ж, гнів. Обурення.
Раптова й несамовита рішучість — ніби він буде в нормі, з ним усе буде гаразд, він прорветься, хоча з його серця на долоню, яку він склав ківшиком під серцем, ллється кров. Він же як-не-як сильний, створив усе цінне у своєму житті самою лише силою волі і здатен силою волі вирватися з цього.
А тоді до нього почало доходити: ні, він не здатен.
Коли він подивився просто на неї, заявило про себе та притлумило всі інші емоції найбільш незбагненне з почуттів.
Любов.
Це було неможливо.
І все ж…
Її не можна було сплутати ні з чим. Несамовиту, безпорадну, чисту. Вона розквітала й розбризкувалася разом із кров’ю на його сорочці.
Він самими губами вимовив, як часто вимовляв, звертаючись до неї з іншого кінця велелюдного приміщення: «Я. Тебе. Кохаю».
А тоді впав із човна та зник під темною водою.
Якби хтось запитав її за два дні до того, чи кохає вона свого чоловіка, вона сказала б: «Так».
Власне, якби хтось поставив їй те саме запитання, коли вона тиснула на спусковий гачок, вона б теж сказала: «Так».
Її мати написала про це один розділ — Розділ 13, «Неузгодженість».
А може, тут більше підходив наступний розділ — «Смерть старого сюжету»?
Рейчел точно не знала. Інколи вона їх плутала.
Рейчел у дзеркалі
1979—2010
1
Сімдесят троє Джеймсів
Рейчел народилася в долині Піонерів на заході Массачусетсу. Ця долина була відома як регіон П’яти коледжів: Амгерсту, Гемпширу, Маунт-Голіоку, Сміту та Массачусетського університету, — і там працювали дві тисячі викладачів, які навчали двадцять п’ять тисяч студентів. Рейчел виросла у світі кав’ярень, мініготелів, просторих общинних земель і дощатих будинків із верандами по всьому периметру й затхлими горищами. Восени щедро падало листя, захаращуючи вулиці, сиплючись на тротуари й забиваючи прогалини в огорожах. Узимку сніг інколи огортав долину такою глибокою тишею, що вона сама по собі ставала звуком. У липні та серпні листоноша їздив на велосипеді зі дзвоником на кермі, а ще приїздили туристи, яких цікавили літній театр і полювання на антикваріат.
Її батька звали Джеймс. Більше вона не знала про нього майже нічого. Їй пригадувалося, що волосся він мав хвилясте й темне, а всміхався несподівано й невпевнено. Він щонайменше двічі водив її на майданчик із темно-зеленою гіркою, над яким так низько нависали беркширські хмари, що йому доводилося стирати з гойдалки осілу на ній вологу, перш ніж садовити туди доньку. Під час однієї з цих поїздок він розсмішив її, та як, вона згадати не могла.
Джеймс працював викладачем в одному з коледжів. Вона гадки не мала, у якому та ким він був: ад’юнктом, асистент-професором чи доцентом на шляху до безстрокового контракту. Вона навіть не знала, чи викладав він у котромусь із П’яти коледжів. Він міг працювати в Беркширі чи Спрінґфілдському технічному муніципальному коледжі, Ґрінфілдському муніципальному коледжі чи Вестфілдському державному університеті або ж у будь-якому з десятка інших вишів і дворічних коледжів регіону.
Її мати, коли Джеймс їх покинув, викладала в Маунт-Голіоку. Рейчел тоді було майже три роки, і вона ніколи не могла сказати напевне, бачила вона на власні очі, як її батько того дня вийшов із дому, чи просто уявляла це, щоб залікувати рану, якої завдало його зникнення. Вона чула, як із-за стіни маленького будиночка на Вестбрук-роуд, що його вони винаймали того року, долинав голос її матері: «Чуєш? Вийдеш за ті двері — і я тебе викреслю». Невдовзі після того по сходах іззаду загупала важка валіза, а тоді різко зачинилася скриня. У невеличкій автівці з хрипом і свистом ожив холодний мотор, тоді по зимовому листі й замерзлому болоті захрускотіли шини, а далі… тиша.
Можливо, її матері не вірилося, що він справді піде. Можливо, коли він пішов, вона запевнила себе, що він повернеться. Коли ж він не повернувся, її розпука перетворилася на ненависть, а її ненависть стала бездонною.
— Він пішов, — сказала вона, коли Рейчел років у п’ять почала докучати їй запитаннями про те, де він. — Він не хоче мати з нами нічого спільного. І це не страшно, сонечку, бо він не конче має нас визначати. — Вона стала на коліна перед Рейчел і заправила їй за вухо волосинку, що вибилася із зачіски. — І віднині не говорімо більше про нього. Згода?
Та Рейчел, звичайно, говорила й питала про нього. Спершу це дратувало її матір: у її очах відображався несамовитий, панічний жах, від якого в неї роздувалися ніздрі. Та врешті на зміну цьому панічному жаху прийшла дивна, малесенька усмішка. Така малесенька, що її й усмішкою важко було назвати: у неї просто злегка підіймався правий бік вуст, і це чомусь видавалося самовдоволеним, гірким і водночас переможним.
1
Твоя любов даремна знов? / Її ти краще відпусти. / Я знаю, це так, і все ж ніяк / Не можеш ти з мого серця піти (пісня «Відколи я на тебе запав»). —