Ще за кілька сторінок, у записі без дати, Елізабет Чайлдс зізналася: «Зараз вона лежить і не встає, хворіючи в чужому ліжку, і докучливіша, ніж зазвичай. Ізнову звучить нав’язливе запитання: “Хто він, мамо?” Вона здається дуже тендітною — крихкою, сльозливою та кволою. Їй, моїй безцінній Рейчел, властиві багато чудових рис, але вона не сильна. Якщо я скажу їй, хто такий Джеймс, вона його відшукає. Він розіб’є їй серце. А чому я маю давати йому таку владу? Нащо дозволяти йому тепер, коли минуло стільки часу, її кривдити? Витирати ноги об її прекрасне понівечене серце? Сьогодні я його бачила».
Рейчел, яка сиділа на передостанній сходинці перед підвалом, затамувала подих. Вона стиснула краї щоденника, і в неї перед очима все застрибало.
«Сьогодні я його бачила».
«Він мене так і не побачив. Я припаркувалася далі по вулиці. Він стояв на моріжку будинку, який знайшов після того, як нас покинув. А з ним були вони: нова дружина, нові діти. Він добряче полисів, розм’як вище паска й нижче підборіддя. Втішає це слабко. Він щасливий. Хай допоможе мені Господь. Він щасливий. І хіба це не найгірший кінець з усіх можливих? Я навіть не вірю у щастя — ні як ідеал, ні як реальний стан; це дитяча мета, — і все ж він щасливий. Він відчує, що ця донька, якої він ніколи не хотів, а після народження не хотів бачити ще сильніше, загрожує цьому щастю. Тому що вона нагадує йому про мене. Про те, як він мене зненавидів. І він її скривдить. Я була єдиною людиною в його житті, що відмовилася його обожнювати, і він нізащо не простить цього Рейчел. Він вирішить, що я казала їй про нього щось неприємне, а Джеймс, як ми всі знаємо, ніколи не вмів добре витримувати критику на свою адресу: він же такий безцінний і серйозний».
Рейчел була прикута до ліжка всього раз у житті — у першому класі старшої школи. Підхопила мононуклеоз перед самісінькими різдвяними канікулами. Час виявився вдалим. За тринадцять днів вона встала з ліжка, а ще за п’ять — достатньо зміцніла, щоб повернутися до школи. Урешті-решт вона пропустила всього три дні занять.
Але саме в цей період її мати, вочевидь, побачила Джеймса. Тоді ж її мати була запрошеною професоркою у Весліанському університеті. Того року вона орендувала будинок у Міддлтауні, що в Коннектикуті, і саме там стояло «чуже ліжко», до якого була прикута Рейчел. Мати, як вона тепер згадувала з розгубленою гордістю, під час хвороби полишила її всього один раз, аби купити харчів і вина. Рейчел тоді саме почала дивитися «Красуню» з відеокасети і ще дивилась її, коли мати повернулася. Мати поміряла їй температуру й зауважила, що їй широка усмішка Джулії Робертс «генерально діє на нерви», а тоді занесла пакети з покупками на кухню, щоб їх розібрати.
Повернувшись до спальні з келихом вина в одній руці й мокрим рушничком для обличчя у другій, вона з тугою й надією поглянула на Рейчел і сказала: «Ми ж нормально впоралися, чи не так?»
Коли мати поклала рушничок їй на лоба, Рейчел підвела на неї погляд. «Звичайно», — сказала вона, бо тієї миті їй так здавалося.
Мати погладила її по щоці та глипнула на телевізор. Фільм закінчувався. Прекрасний принц, Річард Ґір, прийшов із квітами рятувати свою принцесу-повію, Джулію. Він різко простягнув квіти, Джулія засміялась і просльозилась, а на задньому плані голосно залунала музика.
Мати промовила: «Ну годі ж уже всміхатись».
Отже, цей запис у щоденнику було зроблено у грудні 1992 року. Чи на початку січня 1993 року. Вісім років по тому, сидячи на сходах до підвалу, Рейчел усвідомила, що її батько тоді жив у радіусі тридцяти миль від Міддлтауна. Точно не більше. Її мати менш ніж за дві години побувала на вулиці, на якій він жив, уздріла його з родиною, а тоді взяла харчів і зайшла по вино до магазину алкогольних напоїв. Отже, Джеймс викладав десь поблизу, найімовірніше в Гартфордському університеті.
«Якщо він на той час іще викладав», — зауважив Браян Делакруа, коли вона йому зателефонувала.
«Так».
Але Браян погодився, що тепер має достатньо зачіпок, щоб узятися за її справу, взяти з неї гроші та все одно спокійно дивитися на себе вранці у дзеркалі. Тож наприкінці літа 2001 року Браян Делакруа та фірма «Беркшир Сек’юріті Ессошіейтс» почали розслідування, покликане встановити особу її батька.
І вони не знайшли нічого.
Того року на півночі Коннектикуту не викладала у вишах жодна людина на ім’я Джеймс, про яку вже не було б відомо чимало. Один мав біляве волосся, другий був афроамериканцем, а третьому було двадцять сім років.
Рейчел ізнову сказали відпустити це.
— Я забираюся звідси, — сказав Браян.
— Із Чикопі?
— Із цієї сфери. Тож так, із Чикопі теж, але просто не хочу бути приватним детективом. Надто вже це похмуро, розумієте? Здається, я тільки те й роблю, що когось розчаровую, навіть знаходячи людям те, за що вони мені заплатили. Вибачте, що не зміг вам допомогти, Рейчел.
Від цих слів у ній щось спорожніло. Ще один відхід. Ще одна людина в її житті, хай яка незначна, піде, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Вона не мала тут права голосу.
— Що будете робити? — спитала вона.
— Мабуть, поїду назад до Канади.
Його голос звучав упевнено, неначе він опинився в місці, у якому збирався опинитися все життя.
— Ви канадець?
Браян стиха хихотнув.
— Звісно.
— Що там у вас?
— Сімейний бізнес із лісозаготівлі. А як ваші справи?
— В аспірантурі все чудово. А в Нью-Йорку зараз, — сказала вона, — не зовсім.
Надворі був кінець вересня 2001 року; від падіння веж минуло менше трьох тижнів.
— Звичайно, — серйозно промовив він. — Звичайно. Сподіваюсь, у вас усе налагодиться. Усіляких вам гараздів, Рейчел.
Вона здивувалася тому, як душевно звучить її ім’я в його вустах. Вона уявила його очі, ніжність у них і з легким роздратуванням усвідомила, що була до нього небайдужа й не змогла цього визнати, коли це могло мати якесь значення.
— Канада, так? — перепитала вона.
Його характерний тихий смішок.
— Канада.
Вони попрощались.
У квартирі на цокольному поверсі будинку на Вейверлі-плейс у Ґрінвіч-Вілледж, звідки легко було ходити пішки на більшість пар у Нью-Йоркському університеті, вона сиділа посеред сажі й попелу, що заполонили нижній Мангеттен у перший місяць після 11 вересня. У день теракту підвіконня в її квартирі вкрилися густим, схожим на вовну пилом, пилом із волосся, крихт кістки та клітин, що збирався, наче легенький сніжок. У повітрі пахло горілим. По обіді вона прогулялася без цілі та зрештою пройшла повз реанімацію лікарні святого Вінсента, де стояли вишикувані каталки для пацієнтів, які так і не надійшли. У наступні дні на стінах і огорожах лікарні почали з’являтися фотографії, найчастіше — із простим посланням: «Ви бачили цю людину?»
Ні, не бачила. Ті люди зникли.
Її оточували втрати, що значно перевершували будь-які втрати в її власному житті. Вона зусібіч бачила скорботу, молитви, що залишалися без відповідей, і хаос у самісіньких основах, який набував стількох подоб — сексуальної, емоційної, психологічної, моральної, — що швидко перетворився на спільний досвід, який об’єднував усіх.
«Ми всі загубились», — усвідомила Рейчел і заповзялася по змозі перев’язати рану самій собі й більше ніколи її не колупати.
Тієї осені вона натрапила в одному з материних щоденників на два речення, які наступні кілька тижнів щовечора повторювала про себе перед сном.
«Джеймс, — писала її мати, — ніколи не був призначений для нас».
«А ми ніколи не були призначені для нього».
2
Блискавка
Перша в житті панічна атака спіткала Рейчел восени 2001 ро- ку, відразу після Дня подяки. Ідучи вздовж Крістофер-стріт, вона проминула жінку, свою ровесницю, що сиділа на чавунному ґанку під арковим входом до житлового кооперативу. Жінка ридала, затуливши лице руками, що в тодішньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях і потягах метро на лінії А; хтось тихо, а хтось — завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевіряти.