— Бо я людина. Розумієш? Складно бути разом із людиною, яка й досі закохана в привида, а тебе використовує виключно для сексу. Господи, повірити не можу, що я сказав це вголос. — Він заплющив очі.
Мій голос трохи дрижав.
— Я не закохана в привида.
Він не глянув на мене та потер обличчя руками.
— Відпусти його, Лу.
По цьому він підвівся та важко пішов у вагончик. А я залишилася дивитися йому в спину.
Лілі повернулася наступного вечора з невеликою засмагою. Зайшовши у квартиру, вона пройшла повз кухню та повалилася на диван. Я саме виймала посуд із посудомийної машини та роздумувала, чи треба телефонувати Семові. Лілі задерла ноги на журнальний столик та ввімкнула телевізор.
— Ну що? Як усе відбулося? — запитала я трохи згодом.
— Нормально.
Я чекала продовження. Думала, вона зробить телевізор тихіше та пробурчить щось на кшталт «Ох і сімейка» — але вона просто клацала по каналах.
— А чим ви займалися?
— Та нічим особливо. Говорили. А ще працювали в саду. — Вона повернулася та сперлася підборіддям на спинку дивана. — Слухай, Лу, а пластівці з горіхами ще лишилися? Помираю з голоду.
25
«Ти зі мною розмовляєш?»
«Звісно. Ти щось хочеш сказати?»
Іноді дивлюсь на те, як живуть люди довкола мене, і дивуюся: невже всі ми неодмінно маємо лишати по собі сліди руйнації? Людей псують не тільки тато з мамою, містере Ларкін[48]. Мені наче полуда з очей спала — і я побачила, що чи не кожна людина несе на собі жорстокі шрами кохання, яке або ми втратили, або інша людина забрала його із собою в могилу.
Вілл залишив свій слід на всіх нас — тепер я чітко це бачила. Не навмисне, ні. Але оскільки він не хотів жити, то так сталося.
Я кохала чоловіка, який відкрив для мене світ. Та він кохав мене недостатньо, щоб лишитись у ньому. І тепер я боялася покохати чоловіка, який зможе полюбити мене, якщо… Якщо що? Лілі сховалась у цифровому мерехтінні своєї кімнати, і в мене було багато годин, щоб обдумати це.
Сем не дзвонив, і я не могла його в цьому звинувачувати. Та і що б я йому сказала? Я не могла говорити про наші стосунки, бо й сама не знала, що в нас за стосунки.
Не те щоб мені не подобалося бути з ним. Я навіть ставала якоюсь дурнуватою в його присутності: сміялась, як дурепа, розповідала якісь дитячі жарти. А моя пристрасть дивувала й мене саму. Мені було добре з ним. Я відчувала, що поруч із ним я більше схожа на людину, якою хотіла б бути. Але.
Але.
Стосунки з Семом загрожували новою втратою. Статистично більшість стосунків закінчуються погано, а з огляду на мій емоційний стан у минулі два роки, шанси на успіх мізерні. Ми могли б ходили колами та іноді забувати про все, але все одно кохання рано чи пізно завдає болю. Новий біль для мене — і, ще гірше, для нього.
Хто ж зможе таке витримати?
Знов почалися проблеми зі сном. Я проспала будильник і спізнилася на день народження дідуся — хоча гнала по шосе як тільки могла. Для святкування вісімдесятиріччя дідуся тато дістав складану альтанку, яку придбав для хрестин Тома. Тепер тканинні стінки лопотіли під вітром у дальшому кінці садка, і сюди через відчинені задні ворітця заходили сусіди з привітаннями чи солодощами. Дідусь сидів посередині альтанки на золотистому пластиковому стільці та кивав людям, яких уже не впізнавав, зрідка кидаючи оком на згорнуту газету про перегони в руках.
— Так, а оте твоє підвищення, — почала Тріна, розливаючи гостям чай із величезного чайника. — Що саме це означає?
— Ну, моя посада матиме іншу назву. А ще я зводитиму баланс після кожної зміни та отримаю ключі.
«Це велика відповідальність, Луїзо, — сказав Річард Персіваль, віддаючи мені ключі так, наче це Святий Грааль. — Користуйся ними розважливо». І він дійсно сказав це вголос — користуйся ними розважливо. А що взагалі можна ще робити з ключами? Поле ними орати чи що?
— А що з зарплатнею? — Вона й мені налила чашку.
— Надбавка — фунт на годину.
— М-м-м… — Моя відповідь не надто її вразила.
— А ще більше не доведеться носити ту форму.
Вона прискіпливо роздивилася комбінезон у стилі «Янголів Чарлі»[49], який я вдягла вранці, збираючись на свято.
— Ну, це вже щось, — зауважила вона та жестом показала місіс Ласлоу, де лежать бутерброди.
Мені було більше нічого сказати. Робота є робота. Це свого роду прогрес. Я не стала розповідати сестрі, яка це мука — працювати там, де щодня мусиш дивитися, як літаки виїжджають на злітну смугу і, наче велетенські птахи, з неймовірною енергією злітають угору. Я не стала розповідати, що та зелена сорочка кожного дня примушує мене думати про те, що я втратила.
48
Англійський поет XX століття, який у віршах описував наші слабкості та реалії нещасного життя.