Донна вже була поруч.
— Дівчина. — Сем поставив свою сумку. — Вони ж казали, хлопець.
Донна оглядала дівчину та прозвітувала диспетчерам.
— Саме так, молодий чоловік. До двадцяти. Зовнішність афрокарибська, — почулася відповідь диспетчера.
Сем вимкнув рацію.
— Може, вони щось не розчули. Іноді виклики більше схожі на гру в зламаний телефон.
Їй було років шістнадцять, волосся охайно зібране в косички. Судячи з усього, впала недавно. Обличчя навдивовижу спокійне. Цікаво, яке в мене було обличчя, коли він мене знайшов.
— Люба, ти мене чуєш?
Вона не ворушилася. Він перевірив зіниці, пульс та дихання. Усе наче в нормі. Якихось видимих ознак травм не було, але вона ніяк не реагувала. Він знов її повністю оглянув та зиркнув на якийсь прилад.
— Вона жива?
Сем глянув на Донну, потім на вікна навколишніх будинків. Порожні, неприязні.
— Тут щось не так, — тихо мовив він. — Я проведу тест на падіння руки, а ви біжіть заводьте машину. Якщо це те, про що я думаю, треба забиратися звідси.
— Пастка? На наркотики? — Донна кинула оком кудись мені за спину.
— Може. А може, перерозподіл районів впливу. Нам треба перевірити координати виклику. Мабуть, Енді Ґібсон[50] саме тут знімав ті свої відео.
Я намагалася заспокоїти голос.
— А що таке тест на падіння руки?
— Я підніму їй руку та відпущу над обличчям. Якщо вона при тямі, то зупинить руку. Це рефлекс. Якщо хтось за нами зараз стежить, я не хочу, щоб вони зрозуміли, що ми здогадалися. Луїзо, удай, що йдеш по обладнання. Коли будеш біля машини — напиши повідомлення, і я проведу тест. Якщо коло машини хтось є, не відчиняй, просто повертайся сюди. Донно, готуйся, ти підеш після неї. Якщо ви обидві підете разом, вони зрозуміють.
Він дав мені ключі. Я взяла сумку, наче то моя власна, і швидко пішла в бік машини. Виникло відчуття, що за мною стежать невидимі для мене люди. Серце калатало просто у вухах. Я намагалася не видавати страх обличчям і йти спокійно та цілеспрямовано.
Луна від кроків безлюдним проходом. Іти страшенно далеко. Коли я зрештою побачила машину, мені стало легше. Я дістала ключі, відімкнула машину та хотіла залізти всередину. Раптом із темряви почулося:
— Міс…
Я озирнулася — нікого.
— Міс… — із-за бетонного стовпа вийшов молодий хлопчина. Біля нього — ще один, у капюшоні, що затуляв обличчя.
Я позадкувала на крок, до сумки. Серце сильно билося.
— Їй уже допомагають. — Я говорила спокійно. — Наркотиків тут немає. Відійдіть. Обидва.
— Міс, він коло контейнерів. Вони не хотіли, щоб ви допомагали. Сильна кровотеча, міс. Через це сестра Емека там прикидається — щоб відволікти вас. Щоб ви поїхали.
— Що? Про що ти?
— Він коло смітників. Допоможіть йому, міс.
— Де ті смітники?
Тут хлопець стомлено озирнувся, а потім раптово зник. Я кинула оком навкруги, намагаючись зрозуміти, що відбувається. З-за гаражів визирав край яскраво-зеленого контейнера для сміття — мабуть, воно. Я пройшла по доріжці в тіні — мене не було видно з головного майданчика. Потім побачила смітники за огорожею та чиїсь ноги в спортивках, просякнутих кров’ю. Верхня частина його тіла була під баком, і мені довелося присісти поруч. Хлопець повернув до мене голову й тихенько застогнав.
— Ти чуєш мене?
— Вони мене дістали.
На його ногах були дві рани, з них сочилася липка на вигляд кров.
— Дістали…
Я схопила телефон та набрала Сема:
— Я коло смітників, праворуч від тебе, — заговорила я тихим голосом. — Приходьте сюди. Швидко.
Я бачила його — він повільно роззирнувся, доки не знайшов мене очима. До нього підійшли двоє старих — добрих самаритян, мабуть. Вони стали розпитувати Сема про дівчину, на обличчях — занепокоєння. Він обережно накрив ковдрою акторку та сказав, щоб вони залишилися поряд із нею, а сам пішов із сумкою в машину — начебто по обладнання. Донни з ним не було.
Я розкрила сумку, яку взяла з собою, знайшла марлеву пов’язку та наклала на рану на нозі. Кров не зупинялася.
— Допомога зараз буде. Ми заберемо тебе у швидку, — я говорила, як акторка з поганого фільму, але більше жодні слова в голову не лізли. «Давай же, Семе».