Потім декілька слів сказали Лінн та Суніл — вони не відводили очей від неба, намагаючись приховати сльози.
Вільям не став говорити — просто поклав долу білу троянду. Зазвичай такий говіркий, цього разу він просто подивився на неї та відійшов назад — з обличчя важко було зрозуміти його почуття. Наташа коротко обійняла його, а він гучно глитнув та обхопив себе руками.
Марк глянув на мене. Я відчула, як Сем узяв мою долоню у свої руки.
— Я пас, — похитала я головою. — Можна Лілі краще скаже декілька слів?
Лілі, покусуючи щоку, вийшла вперед, дістала якийсь аркушик та проглянула свої записи. Потім, схоже, передумала та зібгала його в кульку.
— Гм… Я питала в Луїзи, чи можна мені дещо сказати, незважаючи на те, що я не була у вашій групі. Насправді, я взагалі не знала мого тата і не мала можливості з ним попрощатися. Шкода, що я навіть не була на його похороні. Тому, може, я зараз скажу декілька слів, бо думаю, що пізнала його трохи краще за цей час. — Вона нервово посміхнулася та прибрала пасмо з обличчя. — Вілле. Тату. Коли я вперше дізналася, що ти мій справжній батько, я страшенно збісилася. Я сподівалася, що мій батько буде мудрим красивим чоловіком, який мене всього навчить, захистить, поїде зі мною в цікаві місця… А виявилося, що мій батько — злий каліка у візку, який наклав на себе руки. Але завдяки Лу та її родині за останні дні я зрозуміла тебе, тату. Я завжди буду жаліти й трохи сердитися, що не встигла з тобою познайомитись, але я хочу подякувати тобі. Ти дуже багато мені дав — хоч і сам про це не знаєш. Думаю, я багато в чому на тебе схожа — і не завжди в хорошому. У мене твої блакитні очі та каштанове волосся, відраза до спредів «Марміт»[52], любов до складних гірськолижних трас… ну й нестабільний настрій — це вже не моя думка, а інших людей. — Почувся сміх. — Але найголовніше: ти дав мені родину, про існування якої я навіть не знала. І це класно. Бо, якщо чесно, справи в мене були кепські до їхньої появи в моєму житті, — напружено всміхнулася Лілі.
— Ми раді, що ти з’явилась у нашому житті, — вигукнула Джорджина.
Пальці Сема сильно стисли мою долоню. Йому б не треба було довго стояти, але сідати він відмовлявся: «Я ж не якийсь інвалід!» Я поклала на нього голову та спробувала позбутися клубка в горлі.
— Дякую, Джи. Так ось. Вілле. Тату, не буду продовжувати цю нудятину, бо дитина скоро розплачеться, і настрій у всіх точно впаде. Так що — спасибі тобі від твоєї дочки… я люблю тебе і завжди сумуватиму. Сподіваюся, що якщо ти мене бачиш, то ти за мене щасливий. І щасливий, що я є. Бо це ж наче ти теж ніби тут є, правда? — Її голос зірвався, і очі вмить заповнилися сльозами.
Вона глянула в бік Каміли — та ледь помітно їй кивнула. Лілі шморгнула носом і знов підняла підборіддя.
— Ну що, може, відпустимо кульки?
Почулося загальне зітхання та човгання ніг. Члени групи підтримки зібралися навколо кульок та почали шукати окремі нитки, тихенько щось обговорюючи.
Лілі з білою кулькою першою вийшла вперед. Вона підняла руку — а потім, наче ледь не забула, зірвала крихітну блакитну квіточку та прив’язала на нитку. Потім знов підняла руку, на мить завагалась — і відпустила кульку.
За нею був Стівен Трейнор. Делла ніжно тримала його за руку. Кулька Каміли теж злетіла в небо. Потім Фред, Суніл. Потім Джорджина — тримаючи за руку матір. Потім моя мама, Тріна, тато — він гучно висякався в хусточку. Потім Сем. Ми всі мовчки стояли й дивилися, як вони одна за одною злітають у небесну блакить, стають маленькими і десь далеко зникають.
І я теж відпустила кульку.
30
Чоловік у лососевого кольору сорочці їв уже четверту данську булочку, товстими пальцями запихаючи в рот шматочки, вкриті глазур’ю. Запивав він їх холодним світлим пивом.
— Сніданок чемпіонів, — пробурмотіла Віра, проходячи повз мене з тацею, повною склянок. Вона скривила обличчя, наче її от-от знудить. Я потай зраділа, що мені більше не доводиться мити чоловічі туалети.
— Гей, Лу! Що тут треба зробити, щоб отримати нормальне обслуговування? — Недалеко від мене на барну стійку схилився тато, роздивляючись різні сорти пива. — Мені продадуть пиво без талона на посадку?
— Тату…
— Джозі, може, гайда в Аліканте? Що скажеш?
Мама штовхнула його в бік.
— Треба запланувати цього року. Точно.
— А тут не так уже й погано, — зауважив тато. — Якщо не брати до уваги, що ви пускаєте дітей у паб.