Тато озирнувся на молоду родину, яка чекала на свій затриманий рейс за столиком, заваленим лего та родзинками. Туди ледь помістилися дві чашечки кави.
— Сонечко, то що порадиш? Чим мені промочити моє старе горло?
Я кинула оком на Річарда — той прямував у наш бік із планшеткою в руках.
— Тут усе хороше, тату.
— Крім вашої форми, — не витримала мама, роздивляючись коротеньку люрексову спідницю на Вірі.
— Це наказ адміністрації. — Річардові вже двічі довелося вислуховувати мамині промови щодо об’єктифікації жінок на робочому місці. — Я тут не маю права голосу.
— Річарде, а стаут[53] у вас подають?
— У нас є «Murphy’s», містере Кларк. Схоже на «Guinness», але я не такий знавець, як ви, тому мені важко судити.
— А я й не знавець, синку. Якщо написано «пиво» і воно тече — то згодиться.
Тато прицмокнув губами, розглядаючи кухоль, який я поставила перед ним. Мама своїм «світським» тоном замовила кави. У Лондоні вона всюди тепер розмовляла, наче поважна особа, якій демонструють нову виробничу лінію: «Це у вас лат-те? На вигляд чудове. Яка розумна у вас машина».
Тато поплескав стілець біля себе.
— Присядь, Лу. Давай. Я хочу пригостити дочку.
Я глянула на Річарда.
— Мені каву, тату. Дякую.
Ми з мамою мовчки сиділи, поки Річард нас обслуговував. Тато явно почувався як удома — хоча він так почувався в будь-якому пабі: відкинувся на стільці, наче в домашньому кріслі, та кивав усім, хто заходив. Тверда поверхня стійки та наявність дозаторів для алкоголю відразу робили будь-яке приміщення його рідною домівкою. Він ані на міліметр не відходив від мами — постійно тримав її за руку чи плескав по коліну. Узагалі останнім часом вони зовсім одне від одного не відходили — хихотіли, як підлітки, і шепотілися. Мерзенне видовище, як казала Тріна. Вона навіть зауважила, що було краще, коли вони зовсім одне з одним не розмовляли.
— У суботу мені довелося спати, заткавши вуха. Тільки уяви! За сніданком дідусь був шокований.
За вікном невеликий пасажирський літак сповільнив швидкість і почав під’їжджати до терміналу. Чоловік у світловідбивному жилеті скеровував його жестами. Мама уважно стежила за процесом, тримаючи на колінах сумочку.
— Томові би тут сподобалося. Думаю, ми б його весь день від вікна не змогли відірвати, правда ж, Бернарде.
— Ну, він може приходити — вони ж тепер недалеко живуть. Тріна зможе привозити його сюди на вихідних. І я з ним приходитиму, якщо пиво таке смачне.
— Дуже мило з твого боку дозволити їм переїхати у твою квартиру. — Мама стежила за зльотом літака. — Для Тріни це неабияка допомога з її зарплатнею зараз.
— Зараз це розумне рішення.
— Ми сумуємо за нею та Томом, але ж вони не можуть жити з нами завжди. Люба, вона дуже тобі вдячна. Навіть якщо й не показує цього.
Мені було все одно, чи показує вона свою вдячність. Коли вони з Томом увійшли у квартиру з усіма своїми речами та постерами (тато ніс пластиковий ящик із Томовими автоботами та предаконами), я зрозуміла, що тепер Віллові гроші, витрачені на цю квартиру, не змарновані.
— Річарде, Луїза казала вам, що її сестра житиме поблизу?
Мама чомусь керувалася припущенням, що в Лондоні всі навколо їй друзі, тому мають бути в курсі всіх змін у родині Кларків. Уранці вона хвилин десять давала Річардові поради щодо маститу його дружини і не бачила ніяких причин не заїхати до нього, щоб познайомитися з дитиною. Марія з туалету в тому готелі за два тижні збиралася приїхати до мами на чай у Стортфолд разом зі своєю дочкою. Так що насправді в такому маминому сприйнятті не було нічого поганого.
— Наша Катріна розумничка. Якщо вам колись знадобиться допомога бухгалтера — вона та, хто вам потрібний.
— Матиму на увазі. — Річард кинув оком у мій бік.
Я глянула на годинник. За чверть дванадцята. У грудях щось стрепенулося.
— Ти як, серденько?
Мамі треба віддати належне: від неї нічого неможливо приховати.
— Усе добре, мамо.
Вона стиснула мою руку.
— Я так пишаюся тобою. Ти ж знаєш це, правда? Ти багато чого досягла протягом цих кількох місяців. Я знаю, як важко тобі було. Поглянь! Я знала, що він прийде! Ось і він, серденько.
Ось і він. На голову вищий за всіх інших. Обережно просувається крізь натовп, затуляючи рукою живіт на випадок, якщо хтось у нього вріжеться. Я побачила його раніше, ніж він мене, — і на обличчі засяяла радісна усмішка. Я енергійно замахала йому, і він кивнув.