— Лілі, може, спустишся?
— Твої рослини засохли. — Вона шурхотіла пожухлим листям якогось куща.
— Я знаю. Я тут кілька місяців не була.
— Не можна дозволити рослинам помирати. Це жорстоко.
Я глянула на неї: вона жартує чи що? Але вона здавалася цілком серйозною. Лілі відламала гілочку та почала роздивлятися її мертву серцевину.
— Як ти познайомилася з батьком?
Я простягла руку до кута резервуара, намагаючись угамувати тремтіння в колінах.
— Я прийшла за оголошенням про роботу — доглядати його. І мене взяли.
— Хоч у тебе й немає медичної освіти?
— Саме так.
Вона задумалась щодо цього, жбурнувши гілочку в повітря. Потім підійшла до дальнього краю тераси і стала — широко розведені ноги, руки в боки. Просто якась худорлява амазонка.
— Він був красивим, правда ж?
Дах у мене під ногами хитався. Мені треба було вниз.
— Я не можу говорити про це тут, Лілі.
— Тобі що, правда страшно?
— Я просто хочу вниз. Будь ласка.
Вона схилила голову, наче роздумувала, чи виконати моє прохання. А потім підійшла до парапету й роздумливо поставила ногу, наче збиралася заскочити на нього. Мене пронизало потом.
Вона повернулася до мене і широко всміхнулася, беручи сигарету. Потім попрямувала до пожежної драбини.
— Дурненька, ти не впадеш звідси вдруге. Не буває таких невдах.
— Ну, я б не дуже хотіла зараз перевіряти свою фортуну.
За декілька хвилин, коли мені вдалося повернути владу над ногами, ми спустилися на два прольоти й зупинилися коло мого вікна. Мене трусило надто сильно, щоб я могла залізти, тому я просто сіла на сходах.
Лілі закотила очі, чекаючи на мене. Потім збагнула, що я не можу поворухнутись, і сіла поруч. Ми були лише футів на десять нижче за дах, але тут були поруччя, а крізь вікно вже видно мій коридор — я знову змогла нормально дихати.
— Я знаю, що тобі треба. — Вона дістала косяк.
— Ти серйозно пропонуєш мені накуритися? На висоті четвертого поверху? Ти пам’ятаєш, що я недавно впала з даху?
— Це допоможе розслабитися.
Я не взяла.
— О Господи, ти що, претендуєш на звання найбільш правильної людини в Лондоні?
— Я не з Лондона.
Пізніше я ніяк не могла повірити в те, що шістнадцятирічна дівчина мною маніпулювала. Але Лілі була наче та крута особа зі школи, яку всі намагаються вразити. Тому перш ніж вона сказала ще щось, я взяла в неї куриво й невпевнено затяглася, намагаючись не кашляти, коли вдарило в горло.
— І взагалі, тобі ж лише шістнадцять, — пробурмотіла я. — Ти не маєш так чинити. Де ти це береш?
Лілі глянула над поруччям.
— Тобі він подобався?
— Хто? Твій батько? Не від самого початку.
— Це через інвалідний візок.
«Це через те, що він був схожий на Деніела Дей-Льюїса у “Моїй лівій нозі”[20] і страшенно мене лякав», — хотіла сказати я, але довелося б надто багато всього пояснювати.
— Ні, інвалідний візок був не найголовнішим. Він мені відразу не сподобався, бо був дуже… злий. А ще я його боялася. Тож за таких умов мені важко було йому симпатизувати.
— Я на нього схожа? Я ґуґлила фото, але мені важко зрозуміти.
— Колір волосся такий самий. Може, очі схожі.
— Мама каже, він був дуже красивий — і через це такий козел. Ну, не тільки через це. А коли я її дратую, вона каже, що я зовсім як він. «Господи, ти зовсім як Вілл Трейнор!» Вона завжди називає його Вілл Трейнор — ніколи «твій батько». Вона серйозно налаштована вдавати, що Виродок — мій батько, хоча всім ясно, що це не так. Наче думає, що, наголошуючи на тому, що ми родина, ми станемо родиною.
Я знову затяглась. У голові почало паморочитися. Якщо не враховувати одну вечірку в Парижі, то я вже багато років не курила трави.
— Думаю, мені б це принесло більше задоволення, якби не було жодної можливості впасти з цієї драбини.
Вона взяла в мене косяк.
— Господи, Луїзо, треба ж хоч іноді розважатися. — Вона глибоко вдихнула та закинула голову. — Він розповідав про свої почуття? Що він насправді відчував? — Вона знову затяглась і передала мені косяк. На неї наче це взагалі не діяло.