Вона глянула на мене: «Тільки спробуй щось сказати». А я раптом згадала Вілла, що сидів у своєму візку коло вікна з очима, повними гніву та болю. Якусь мить я не могла вдихнути.
— За півгодини виходимо, — сказала я.
Близько одинадцятої ми вже під’їжджали до містечка. Стояло літо, і вузькі вулиці Стортфолда були повні туристів, які блукали, наче зграї яскравих нелетючих пташок, тримаючи свої путівники та морозиво. Усюди їх оточували кав’ярні та сезонні крамниці з календарями й підстаканниками із зображеннями замку, які після повернення додому зазвичай просто складають у шухляди й більше ніколи не дістають. Я повільно проїжджала повз замок — тут простяглася довга черга екскурсійних автобусів. Дивно, але туристи, здавалось, одягались абсолютно однаково щороку: ті самі дощовики, куртки з капюшонами та капелюхи від сонця. Цього року замку виповнювалося п’ятсот років, і всюди, куди могло впасти око, були розвішані плакати з тематичними подіями: народні танці моріс, вечірки зі смаженим кабаном, народні гулянки…
Я під’їхала до головного фасаду будинку — добре, що мені не треба буде бачити той флігель, де ми з Віллом провели так багато часу. Заглушила двигун, і ми якийсь час сиділи та слухали, як він затихає.
Лілі відгризла собі майже всі нігті.
— Ти як?
Вона смикнула плечима.
— Ну то ходімо всередину.
Вона потупила погляд.
— А якщо я йому не сподобаюсь?
— Чого б це?
— Бо я нікому не подобаюсь, я знаю.
— Думаю, це не так.
— Нікому в школі я не подобаюсь. Мої батьки не можуть дочекатися, щоб позбутися мене. — Вона особливо жорстоко вгризлась у ніготь на великому пальці. — Хіба нормальна мати може дозволити своїй дитині жити в страшній старій квартирі бозна з ким?
Я глибоко вдихнула.
— Містер Трейнор хороша людина. Я б тебе сюди не привезла, якби не була переконана, що все пройде добре.
— А можна, ми відразу підемо, якщо я йому не сподобаюсь? Відразу, добре?
— Звісно.
— Я відразу це зрозумію. З першого його погляду.
— Ми будемо бігти, аж п’яти блищатимуть, якщо буде треба.
Вона неохоче посміхнулася.
— Ну, ходімо. — Я щосили намагалася не показувати їй, що нервую не менше за неї.
Я стояла на сходинці та дивилася на Лілі, намагаючись не думати про те, де зараз перебуваю. Двері повільно відчинилися — він стояв у тій самій волошковій сорочці, яку я пам’ятала. У нього була нова стрижка, коротша, — можливо, так він марно намагався побороти ті ознаки старості, що з’явилися через горе. Він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але забув. Потім глянув на Лілі — і його очі трохи розширилися.
— Лілі?
Вона кивнула.
Він уважно на неї дивився. Ніхто з нас не ворушився. А потім його губи стислись, на очі набігли сльози, він ступив крок та міцно її обійняв.
— Дорогенька, Господи, який я радий тебе бачити. Господи Боже.
Він схилив свою сиву голову на її. Я на мить подумала, що Лілі відсторониться — вона не дуже схильна до фізичних контактів. Але на моїх очах вона обхопила його руками навколо пояса і міцно, до білих кісточок, схопилася за його сорочку. Вона стояла там із заплющеними очима й дозволяла себе обіймати. Мені здавалося, що вони так простояли цілу вічність — старий чоловік зі своєю онукою, просто на порозі.
Зрештою містер Трейнор відхилився, і я побачила, що його обличчям струменять сльози.
— Дай я на тебе подивлюся, дай лишень подивлюся.
Вона кинула на мене спантеличений, але радісний погляд.
— Так-так, я бачу. Тільки-но подивися на себе! Подивися ж на себе! — Він повернувся до мене. — Вона ж схожа, правда? Схожа на нього?
Я кивнула.
Лілі теж пильно вдивлялася в обличчя старого — певно, шукала в ньому батькові риси. Опустивши очі, вона побачила, що й досі тримає його за руку.
До того моменту я й не усвідомлювала, що плачу. На старому обличчі містера Трейнора з’явилося неприховане полегшення, радість від того, що йому вдалося частково повернути втрачене, щастя, що вони знайшли одне одного. Вона усміхалася йому у відповідь м’якою усмішкою порозуміння, і всі мої хвилювання та сумніви щодо Лілі Готон-Міллер зникли.
Минуло лише трохи менш ніж два роки, але Ґранта-гауз значно змінився. Щезли величезні антикварні шафи, важкі штори та скриньки, що стояли на полірованих столах із цінної деревини. І причину таких змін легко було вгадати, коли ввійшла качкоподібна Делла Лейтон. У будинку ще лишилося декілька блискучих антикварних меблів, але основна частина стала білою або ж якихось яскравих кольорів: нові сонячно-жовті штори з крамниці «Sanderson»[21], пастельного кольору килимки на старовинній дерев’яній підлозі, новомодні принти в простих рамках. Вона повільно підійшла до нас із не зовсім щирою усмішкою, наче її хтось примусив усміхатись. Я мимоволі почала відступати від неї — мене чомусь шокував вигляд вагітної жінки на останніх днях з її величезним тілом та майже непристойним виступом живота.