«Що скажеш, Вілле? Це ж просто приємний вечір. Це ж нічого не означає, правда?»
Я вийшла, і Сем усміхнувся, закочуючи рукави.
— Виглядаєш років на дванадцять.
Я пішла у ванну, щоб викрутити воду з джинсів, футболки та шкарпеток, і розвісила їх біля шторки для душу.
— Що готуєш?
— Ну, я думав зробити салат — але погода не дуже салатна. Так що імпровізую.
На плиті в каструлі кипіла вода, обдаючи парою вікна.
— Ти ж їси пасту?
— Я їм усе.
— Пречудово.
Він відкоркував пляшку вина та налив мені келих. Я сіла на диван за маленький столик, накритий на двох. По шкірі побігли мурашки. Так, усе добре. Я просто насолоджуюся моментом. Маленькі задоволення. Я ходила на танці. Я світила голим тілом перед курчатами. Тепер я просто буду насолоджуватися вечерею з чоловіком, який хоче для мене щось приготувати. Це ж прогрес як-не-як.
Сем, мабуть, помітив, що в мене в голові ведеться якась внутрішня боротьба, тому почекав, доки я ковтну вина, і запитав, помішуючи щось на плиті:
— Це про цього боса ти казала? Про типа, якого я бачив сьогодні?
Вино було дуже смачне — я зробила ще ковток. Поки Лілі в мене жила, я не наважувалася пити спиртне, бо боялася втратити здатність оборонятися.
— Про нього.
— Я знаю таких людей. Якщо тебе це втішить, то років через п’ять у нього буде або виразка шлунку, або еректильна дисфункція від гіпертонії.
Я засміялася.
— Обидва варіанти звучать заспокійливо.
Зрештою він теж сів, ставлячи переді мною тарілку гарячих макаронів під соусом.
— Ну, будьмо. — Він підняв келих із водою. — А тепер розкажи мені про свою давно загублену дівчинку.
Яке ж щастя, коли є з ким поговорити. Я не звикла спілкуватися з людьми, котрі дійсно вміють слухати. Люди в барі найчастіше хочуть лишень слухати власний голос, а говорити із Семом було просто благословенням. Він не перебивав, не казав, що думає, не давав порад. Він просто слухав, кивав, доливав мені вина, а після того як я закінчила, — на вулиці вже давно було темно — сказав:
— Ти взяла на себе неабияку відповідальність.
Я відкинулася на спинку диванчика та підібгала ноги.
— Не думаю, що насправді в мене є вибір. Я постійно ставлю собі запитання — пам’ятаєш, ти мені сказав: «А що Вілл хотів би, щоб я зробила?» — Я хильнула ще ковток. — Це важче, ніж я думала. Я збиралась просто познайомити її з дідусем та бабусею — та й по всьому. Усі радісні, щасливий кінець — як у передачах, де шукають зниклих родичів.
Він роздивлявся свої руки, а я — його.
— Ти думаєш, що я божевільна, бо в це втрутилася.
— Ні. Надто багато людей роблять усе для свого щастя — не думаючи про шкоду, яку лишають по собі. Ти не повіриш, яких я дітей забираю у вихідні. П’яні, обкурені, обколоті. А їхні батьки занурені у власні справи або їх узагалі немає поруч. Ті діти живуть, наче у вакуумі, — і роблять неправильний вибір.
— То що, думаєш, тепер стало гірше, ніж було?
— Хтозна. Але я постійно бачу цих загублених дітей. А в дитячого психолога в нашій лікарні листок записів довший за твою руку. — Він криво всміхнувся. — Стривай-но, я піду зачиню курчат на ніч.
Я хотіла його спитати, як же така вочевидь мудра людина може так байдуже ставитися до почуттів власного сина. Хотіла запитати, чи знає він узагалі, який Джейк нещасний? Але це було б надто нетактовно, беручи до уваги, що він нагодував мене дуже смачною вечерею… Я відволіклась на курчат, які по одному застрибували в курник. Потім Сем повернувся та приніс знадвору запахи й свіже повітря — і момент для запитання було втрачено.
Він налив мені ще вина, і я випила, дозволяючи собі насолоджуватися затишком маленького вагончика, відчуттям повного шлунку та розмовою із Семом. Він розповідав, як тримав за руки старих людей, які мовчки терпіли весь біль, про розмови з начальством, що вибивали їх усіх із колії, бо складалося відчуття, що вони роблять зовсім не те, чого їх навчали. Я слухала його та поринала в неймовірно далекий від мого власного світ. Дивилася, як він активно жестикулює та сумно посміхається, коли помічає, що стає надто серйозним. Дивилася на його руки.
Помітивши, куди забрели мої думки, я зашарілася та ковтнула ще вина, щоб приховати це.
— А де сьогодні Джейк?
— Майже його не бачив. Він у своєї дівчини, мабуть. — Сем спохмурнів. — У неї типова родина Волтонів[24] з мільярдом братів та сестер і мамою-домогосподаркою. Йому подобається там бувати. — Він відпив іще води. — А де Лілі?
24
Родина з американського телевізійного серіалу 70-х років, що показує ідеальну американську сім’ю часів Великої депресії та Другої світової війни.