— Лілі, послухай. Не чекай надто багато від цієї зустрічі. Місіс Трейнор — людина формальних правил. Вона ховається за своїми манерами. Скоріше за все, вона буде говорити з тобою, як учителька. Так що не сподівайся на такі обійми, як із містером Трейнором.
— Дідусь — лицемір. — Лілі шморгнула носом. — Він поводиться так, наче ти найбільший скарб у світі, а насправді він просто підкаблучник.
— І слово «підкаблучник», будь ласка, не використовуй.
— Немає сенсу вдавати з себе когось іншого, — похмуро сказала Лілі.
Ми й далі сиділи в машині. Жодна з нас не хотіла йти до тих дверей.
— Може, я ще раз їй зателефоную? — я взяла телефон. Уранці я вже двічі спробувала, але мене відразу відправляло в голосову пошту.
— Не кажи їй відразу, — раптом попросила Лілі. — Не кажи, хто я. Давай… давай спочатку подивимося, що вона за людина. А потім скажемо.
— Ну добре.
І перш ніж я встигла щось додати, Лілі вже вистрибнула з машини та пішла до воріт, стискаючи кулаки, наче боксер перед виходом на ринг.
Місіс Трейнор посивіла. Раніше її волосся було пофарбоване в темно-каштановий колір, а тепер вона носила коротку сиву стрижку, яка додавала їй років або ж справляла таке враження, ніби вона щойно одужала після важкої хвороби. Вона також явно схудла кілограмів на п’ять-шість, під очима залягли рудуваті кола. Вона кинула спантеличений погляд на Лілі — стало зрозуміло, що ніяких відвідувачів вона не чекала зовсім. А потім помітила мене, й очі трохи розширилися.
— Луїзо?
— Доброго дня, місіс Трейнор. — Я ступила вперед та простягла їй руку. — Ми були тут недалеко і вирішили завітати. Я не знаю, чи отримали ви мого листа, так що просто вирішила зайти привітатися…
Мій голос звучав неприродно весело, а потім почав гаснути. Востаннє ми бачилися, коли я допомагала розбирати речі її померлого сина. А до того — коло його ліжка, коли він зробив свій останній подих. Я бачила, як у її очах промайнули обидва ці спогади.
— У вас дуже красивий сад.
— Троянди Девіда Остіна[26], — зауважила Лілі.
Місіс Трейнор глянула на неї так, наче тільки-но помітила, і непевно посміхнулася.
— Так, саме так. Пробачте, у мене не дуже багато відвідувачів. Вибачте, як, ви сказали, ваше ім’я?
— Лілі, — відповіла я за неї. Вона потисла руку місіс Трейнор, уважно її роздивляючись.
Ще якусь мить ми стояли на порозі, а потім вона збагнула, що вибору в неї немає. Відчинила двері:
— Що ж, заходьте.
Будинок був крихітний, із низькою стелею. Мені довелося пригинатися, проходячи у двері. Я чекала, доки місіс Трейнор готувала чай, і дивилася, як Лілі неспокійно ходить кімнатою поміж небагатьох антикварних наполірованих меблів, які я колись бачила в Ґранта-гаузі. Вона брала якісь речі зі столиків і, роздивившись, ставила їх назад.
— Ну як… як у вас справи? — Голос місіс Трейнор звучав якось беземоційно, наче вона не особливо чекала відповіді на своє запитання.
— Непогано, дякую.
Запала довга тиша.
— Село дуже гарне.
— О так. Я не могла залишатись у Стортфолді… — Вона заливала окропом заварник, і я згадала, як Делла важко порається в колишній кухні місіс Трейнор.
— Ви багатьох тут знаєте?
— Ні. — Вона відповіла так, наче це й була єдина причина її переїзду сюди. — Ви не візьмете молоко? Воно не вміщується на тацю.
Наступні півгодини ми щосили намагалися вести хоч якусь бесіду. Колись місіс Трейнор як представниця вищого середнього класу володіла вмінням керувати будь-якою соціальною ситуацією. Зараз же вона, вочевидь, зовсім втратила вміння спілкуватися. Вона могла поставити запитання — а через десять хвилин повторити його знову, наче забула відповідь. Мені здалося, що вона на антидепресантах. Лілі потай її роздивлялась, і всі її думки читалися на обличчі. Я сиділа між ними з тугим вузлом у животі і чекала, що ж буде далі.
Я щось торохтіла про мою жахливу роботу, про свою подорож до Франції, про своїх батьків («у них усе добре, дякую») — і все це поглинала жахлива тиша, що наповнювала кімнату, як тільки я замовкала. Горе місіс Трейнор охопило дім, наче туман. Якщо містер Трейнор був виснажений горем, то місіс Трейнор воно просто проковтнуло з головою. Від тієї жвавої гордої жінки, яку я знала, майже нічого не лишилося.
— Так що привело вас сюди? — зрештою запитала вона.
— Ми просто… приїхали до друзів.
— А звідки ви знаєте одна одну?
— Я… я була знайома з батьком Лілі.
— Дуже мило, — зауважила місіс Трейнор, і ми ніяково всміхнулися їй.