— Я просто хочу брати якомога більше від життя, — вела далі вона. — Навчитися чогось. Хоч іноді зняти ті гумові рукавички.
— Тато біситься як чорт, — зауважила я.
— Стеж за язиком.
— Та це все через оті бутерброди, — сказала моя сестра. — Хоч йому й не треба йти сорок днів через пустелю Гобі, щоб щось поїсти.
— І курс усього на десять тижнів. Переживе й на бутербродах, — сказала мама. Потім відкинулася на спинку та глянула на нас. — Дивіться, як добре! Ми ж утрьох нікуди не ходили від… та, мабуть, відтоді, як я підлітками водила вас по крамницях у суботу.
— Ага. А Тріна весь час жалілася, що магазини страшенно нудні.
— Ну звісно, жалілася — бо Лу подобалися благодійні магазини, де пахло спітнілими пахвами.
— Приємно бачити тебе у твоєму старому одязі, — мама схвально кивнула в мій бік. Я вдягла яскраво-жовту футболку, сподіваючись, що це зробить мене трохи щасливішою на вигляд.
Вони спитали про Лілі, і я відповіла, що вона проводить більше часу в матері. А також що з нею непросто — на цьому мама з Тріною обмінялися такими поглядами, наче саме на таку відповідь і чекали. Я не стала розповідати про нашу зустріч із місіс Трейнор.
— Уся ця ситуація з Лілі дуже дивна. Повірити не можу, що матір просто взяла й віддала тобі дитину.
— Мама це в хорошому розумінні каже, до речі, — пояснила Тріна.
— Лу, але ота твоя робота. Не подобається мені, що ти вистрибуєш коло бару майже гола. Це наче в тому барі… як його…
— «Гутерс»[30], — підказала Тріна.
— Та до чого тут «Гутерс»? Це аеропорт, і мої цицьки надійно заховані, на відміну від дівчат у «Гутерс».
— Та нікому її цицьки й не потрібні, — підтримала мене Тріна.
— Але ж ти подаєш напої в сексистському костюмі. Якщо ти вже хочеш подавати напої в костюмах, то роби це де-небудь у паризькому «Диснейленді». Там хоча б буде костюм Мінні чи Вінні Пуха — і не треба буде виставляти ноги.
— Та їй же скоро тридцять, — утрутилася сестра. — Тут уже хоч Мінні, хоч Вінні, хоч Нелл Ґвінні[31].
— Ну, я починаю думати, — заговорила я, коли нам принесли курча з картоплею, — що ви маєте рацію. Відтепер я збираюся рухатися далі та зайнятися своєю кар’єрою.
— Ану повтори це ще раз! — Сестра переклала трохи картоплі зі своєї порції на тарілку Тома. У саду ставало шумно.
— Зайнятися кар’єрою, — повторила я голосніше.
— Та ні, ту частину, де ти сказала, що я маю рацію. Ти цього десь із 1997 року не говорила. Томе, сонечко, зачекай трохи, не треба зараз іти стрибати, бо тебе знудить.
Ми ще довгенько сиділи в барі, ігноруючи сердиті повідомлення від тата, який питав, що ми робимо. Я ще ніколи не виходила нікуди з мамою та сестрою, як нормальні дорослі люди, і в нас ніколи не було нормальних розмов про щось крім прибирання та того, як же хтось когось дістав. Виявилося, що ми цікавимося життям та думками одна одної, що наші ролі не обмежуються всезнайкою, розтелепою та прибиральницею.
Дивно було сприймати членів моєї родини як людей.
— Мам, — звернулася я до неї після того, як Том доїв свою курку та побіг гратись, і приблизно за п’ять хвилин до того, як його знудило в надувному замку, через що забава не працювала решту вечора, — а ти ніколи не жалкувала, що не зробила кар’єри?
— Ні. Мені подобалося бути мамою. Справді. Але… за останні два роки стільки всього сталося, що я почала замислюватися.
Я чекала продовження.
— Я читаю про всіх цих жінок — хоробрих, які змінили світ, — і те, як люди думають та що роблять. А потім я дивлюся на своє життя й думаю: чи помітив би хтось, якби мене взагалі не було?
Вона сказала це так тихо і спокійно, що я не могла зрозуміти, чи дійсно вона не надто цим засмучена, чи тільки вдає.
— Ми б помітили, мамо.
— Але я не на багато що вплинула в житті, еге ж? Я навіть не знаю. Мене завжди вдовольняло моє життя. Я тридцять років займалася своїм ділом — а тепер читаю в книжках та газетах і чую по телевізору, що все те нічого не варте.
Ми з сестрою глянули одна на одну.
— Для нас варте, мамо.
— Ви ж мої дівчатка.
— Ні, мамо, справді. З тобою, — я раптом згадала Таню Готон-Міллер, — з тобою ми почувались у безпеці. Ми відчували твою любов. І мені подобалося, що, коли я поверталася додому, ти чекала.
Мама накрила долонею мою руку.
— У мене все добре. Я дуже пишаюся вами обома, тим, що ви йдете своїм шляхом у світі. Правда. Просто тепер мені треба де в чому розібратися. На мене чекає цікава подорож. Мені подобається читати. Місіс Дінс, бібліотекарка, постійно радить мені якісь нові книжки — я вже планую почати американських феміністок нової хвилі. Усі ці їхні теорії — це дуже цікаво. — Вона обережно згортала серветку. — Якби вони ще й не лаялись одна з одною — іноді так і хочеться стукнути їх лоб у лоб.