— А що ти? Твоя робота в тому пабі тобі подобається?
— Ну, наче все нормально.
— А не хочеш… спробувати щось інше?
— Знаєш, коли здається, що все погано, кажеш собі: могло бути й гірше, принаймні я не прибираю собаче лайно. А зараз я краще б його прибирала.
— Тоді в мене є для тебе пропозиція.
— Натане, клієнти постійно роблять мені такі пропозиції. І моя відповідь завжди — ні.
— Ха-ха! Ну, тут є вакансія. У родині, де я живу. І я відразу подумав про тебе.
Він розповів, що дружина містера Гопніка — нетипова жінка ділка з Волл-стрит. Вона не розтринькує гроші й не їздить по ресторанах. Політична емігрантка з Польщі, місіс Гопнік схильна до депресії, і їхня помічниця по дому з Ґватемали не надто підходить їй, бо майже не розмовляє.
У зв’язку з цим містер Гопнік шукає надійну особу, яка могла б скласти компанію дружині, допомогти з дітьми та під час подорожей.
— Він шукає таку собі дівчину на всі руки для родини. Когось веселого та надійного. І щоб не теревенили про їхнє приватне життя на кожному розі.
— А він знає…
— Я розказав йому про Вілла ще під час нашої першої зустрічі, але він і сам уже добув усю інформацію. Його це не збентежило. Навіть навпаки — він сказав, його вразило те, що ми до кінця виконували волю Вілла і не продали історію журналістам. — Натан на мить замовк. — Я, здається, зрозумів це. Люди такого рівня більш за все шанують довіру та приватність. Тобто, звісно, ти не можеш бути повним ідіотом, і працювати треба добре, але це цінується понад усе.
Мої думки закрутились у шаленому вирі вальсу. Я глянула на телефон і знову піднесла його до вуха.
— Слухай, я що… сплю?
— Це не приємна прогулянка, Лу. Роботи багато, довгий робочий день. Але знаєш, що я тобі скажу? Тут нереально круто!
Я прочесала пальцями волосся та подумала про бар, дратівливих бізнесменів і неприємний погляд Річарда. А потім про квартиру, що обіймала мене стінами кожного вечора.
— Я не знаю. Усе це… Тобто це просто…
— Лу, це грин-кард. — Натан заговорив тихіше. — Це повне проживання. Це Нью-Йорк. Слухай, цей чоловік уміє вирішувати проблеми. Працюй добре — і в тебе все буде чудово. Він розумний і справедливий. Давай, приїзди сюди та покажи, чого ти варта, — і в тебе будуть такі можливості, що сама не повіриш власним очам. Правда. Не дивись на це як на місце доглядальниці. Сприймай це як ворота у світ.
— Я не знаю…
— У тебе що, є хлопець, через якого ти не хочеш їхати?
— Та ні, — вагалася я. — Просто стільки всього відбувалося… Я не… — Важко було щось пояснювати о другій ночі.
— Я знаю, що все це сильно по тобі вдарило. По всіх нас. Але ти маєш рухатися далі.
— Ой, тільки не кажи, що він би цього хотів.
— Не буду, — відповів він, і ми обоє це почули й без слів.
Я намагалася зібрати думки докупи.
— Мені треба буде полетіти в Нью-Йорк на співбесіду?
— Улітку вони живуть у Гемптонсі, тому людина їм потрібна з вересня. Тобто через півтора місяця. Якщо ти згодна, то він зв’яжеться з тобою по скайпу, владнає всі справи з документами для тебе — і можна починати. Будуть і інші кандидати — пропозиція надзвичайно вигідна. Але містер Джи мені довіряє, Лу. І якщо я за когось поручився, то в цього когось непогані шанси. То що, я кажу, що ти згодна? Ти ж згодна? Правда?
Я навіть і подумати не встигла:
— А… так. Так, я згодна.
— Супер! Пиши мені на е-мейл, якщо будуть питання. Я ще надішлю тобі фотки.
— Натане…
— Лу, маю бігти — старий мене викликає.
— Дякую. Дякую, що згадав про мене.
Він трохи помовчав, а потім сказав:
— Мала, я більш за все хотів би працювати з тобою.
Після його дзвінка я вже не могла заснути. Мені що, примарилась уся ця розмова? Мій мозок просто закипав від перспектив, що відкривалися переді мною. О четвертій я не витримала, встала й написала Натанові листа з питаннями. Відповідь надійшла відразу.
Родина нормальна. Ну, багаті не бувають зовсім нормальними (!), але ці — хороші люди. Мінімум драми.
У тебе буде своя кімната з ванною. Кухня в нас спільна з економкою. Вона трохи старша за нас. Нормальна жінка, дещо замкнута.
Робочий день звичайний. Вісім — у найгіршому випадку десять — годин на день. Компенсують відгулами. До речі, зможеш учити польську!
Коли почало світати, я врешті змогла заснути. У голові роїлися думки про дуплекси[32] Мангеттену та метушливі вулиці. Уранці на мене вже чекав е-мейл: