Шановна міс Кларк!
Від Натана я дізнався, що Ви могли б розглянути пропозицію працювати в нас удома. Чи зручно Вам буде провести співбесіду в скайпі у вівторок, о 17 : 00 за Ґринвічем (12 : 00 за стандартним східним часом)?
З повагою,
Леонард М. Гопнік
Я, мабуть, хвилин двадцять дивилася на екран, бо цей лист слугував доказом того, що мені все не наснилося. Потім я встала, сходила в душ, зварила собі чашку міцної кави та сіла писати відповідь. Ну, від співбесіди нічого поганого не станеться. Звісно, робота мені навряд чи дістанеться, якщо в Нью-Йорку повно професіоналів, але співбесіда — непогана можливість попрактикуватись. А ще — відчути, що я щось роблю, рухаюся далі.
Перш ніж піти на роботу, я обережно дістала лист Вілла з тумбочки, поцілувала його та обережно поклала назад.
«Дякую», — сказала я йому подумки.
Того тижня група «Жити далі» зібралась у неповному складі. У Наташі була відпустка, а Джейк був на канікулах. Щодо останнього, то я відчула полегшення, бо якась частина мене так і не змогла примиритися з тим усім. Темою зустрічі було «Якби можна було повернути час», тому Вільям та Суніл мугикали або насвистували пісню Шер[33] усі півтори години.
Фред казав, що проводив би менше часу на роботі. Суніл шкодував, що мало спілкувався з братом («Знаєте, чомусь думаєш, що близькі люди завжди будуть поруч. А потім раз — і їх немає»). А я сиділа й не знала, що сказати. Незрозуміло, навіщо я взагалі прийшла.
Декілька разів я починала навіть думати, що ці зустрічі й справді мені допомагають. Але частіше я просто сиділа в оточенні людей, з якими в мене не було нічого спільного, і слухала, як вони скаржаться на життя. Це страшенно втомлювало та бісило. Стегно боліло від сидіння на пластиковому стільці. Урешті-решт я дійшла висновку, що користі від зустрічей не більше, ніж від серіалу «Жителі Іст-Енду»[34]. Крім того, печиво було і правда жахливе.
Лінн, самотня мати, розповідала, як через спортивні штани посварилася із сестрою за день до її смерті.
— Я накричала на неї за те, що вона взяла мої штани — вона завжди брала мої речі. А вона казала, що не брала. Хоча вона ніколи не зізнавалася.
Марк чекав на продовження, а я намагалася згадати, чи є в моїй сумочці знеболювальні таблетки.
— А потім її збив автобус — і наступного разу я бачила її вже в морзі. А найгірше те, що коли я шукала темний одяг для похорону, знаєте що я знайшла у своїй шафі?
— Спортивки, — здогадався Фред.
— Завжди складно, коли щось залишається невирішеним, — зауважив Марк. — Іноді, щоб не травмувати свою психіку, краще дивитися на все ширше.
— Можна любити когось — і все одно називати його засранцем, коли він без дозволу бере твої штани, — сказав Вільям.
Мені взагалі не хотілося говорити того вечора. Я й прийшла тільки тому, що не могла сидіти в тиші власної квартири. Раптом виникла підозра, що я запросто можу стати однією з тих людей, які так потребують спілкування, що починають дошкуляти іншим пасажирам у поїзді або по десять хвилин вибирати речі в магазині, щоб тільки потеревенити з консультантом. А я тільки нещодавно обговорювала з Саміром у магазинчику коло дому мій новий бандаж — чи не пора мені вже хвилюватися про своє психічне здоров’я? Я пропустила, як Дафна жалкувала, що не пришла додому на годину раніше того дня, тому не зразу помітила, що вона сидить поруч зі мною в сльозах.
— Дафно?
— Пробачте мені. Я так часто думала про оце «якби»… Якби я не затрималась коло квіткового кіоску поговорити з продавчинею. Якби я не копалася з тим журналом обліку та прийшла раніше. Якби можна було повернути час… може, мені вдалося б переконати його не робити цього. Може, я б могла показати йому, що життя варте того, щоб жити.
Марк нахилився та простягнув коробку серветок — я примостила її в Дафни на колінах.
— Дафно, а Алан раніше намагався покінчити з собою?
Вона кивнула та висякалась у серветку.
— І не раз. У нього та «хандра», як ми це називали, була ще з юності. Коли таке траплялося, я намагалась не залишати його самого, бо він… він наче не чув інших людей. Хай би що йому казали. Так що часто я телефонувала на роботу й казала, що захворіла, аби залишитися з ним і трохи його розвеселити. Ну, зробити його улюблені бутерброди. Посидіти з ним на дивані. Будь-що, щоб він відчував мою присутність. Мабуть, саме через це мене на роботі не підвищували, як інших дівчат. Доводилося постійно брати відгули.