Лілі
Пітер знову чекає. З вікна вона бачить, що він стоїть коло машини. Він помічає її, махає рукою та самими губами промовляє:
— Ти мені винна.
Лілі відчиняє вікно й дивиться на другий бік вулиці — там Самір виставляє коло дверей ящик з апельсинами.
— Дай мені спокій, Пітере!
— Ти знаєш, що на тебе чекає.
— Ти отримав досить! Просто дай мені спокій!
— Неправильна відповідь. — Він звів брову.
Він довго чекає — Лілі вже дискомфортно від його присутності. Лу повернеться за півгодини. Він настільки часто тут вештається, що й сам уже знає, коли вона повертається. Нарешті він сідає в машину та від’їжджає не озираючись. Висовує з вікна руку з мобільником — і Лілі надходить повідомлення: «Неправильне рішення, Лілі».
Пляшечка — така наче невинна гра. Вона та ще чотири дівчини з пансіону отримали дозвіл поїхати до Лондона. Спочатку вони вкрали помаду в «Boots», купили неймовірно короткі спідниці в «Top Shop» і пішли до клубу — безкоштовно, бо були молоді та вродливі. А адміністратори не ставлять надто багато запитань таким молодим та вродливим. Уже в клубі за ромом з колою вони познайомилися з Пітером та його друзями.
Зрештою, о другій ночі дівчата опинились у чиїйсь квартирі в Мерілебоні[35] — Лілі навіть не могла згадати, як вони туди дісталися. Усі сиділи колом, курили та пили. Вона погоджувалась на будь-які пропозиції. Грали пісні Ріанни. Синє крісло-мішок, яке чомусь пахло освіжувачем повітря. Ніколь знудило у ванні — ото дурепа. Минав час. Друга тридцять. Третя сімнадцять. Четверта. Вона втратила лік часу. Хтось запропонував пограти у «Правда або виклик».
Пляшка крутнулася — її вже встигли перетворити на попільничку, тому навколо полетіли недопалки. Якась дівчина — Лілі не була з нею знайома — обрала сказати правду: минулого року на канікулах вона займалася сексом по телефону зі своїм хлопцем, поки її бабуся спала поруч на двоспальному ліжку. Усі присутні нажахалися з цієї розповіді. Лілі розсміялася.
— Не може бути, — вигукнув хтось.
Пітер весь час на неї дивився. Спочатку їй це подобалося — він був красивішим за багатьох хлопців. Навіть чоловіків. Спочатку вона навіть сміливо відповідала на його погляд — вона ж не така, як усі інші дівчата.
— Давай, крути!
Пляшечка вказала на Лілі, і вона смикнула плечима.
— Виклик, — обрала вона. — Завжди тільки виклик.
— Лілі ніколи ні від чого не відмовляється, — зауважила Джеміма.
Тепер, коли минув час, Лілі почала гадати, чи не подивилася Джеміма якось так на Пітера, коли казала це.
— Ну, ти знаєш, що треба робити.
— Та невже?
— Ні, це неможливо! — Піппа затулила обличчя руками в драматичному жесті.
— Ну, тоді правда.
— Нє, ненавиджу правду, — начхати. Усе одно ці хлопці слабаки. — Лілі байдуже глянула на хлопця: — Що, тут?
— Господи, Лілі.
— Крути пляшку, — сказав хтось із хлопців.
У Лілі не закралося жодних вагань. Вона була трохи п’яна, і їй подобалося поводитись холоднокровно, коли всі інші дівчата пищали та поводились як ідіотки. Фальшивки. Ці дівчата могли порвати будь-кого на хокейному полі, могли говорити про політику та свою майбутню кар’єру в юриспруденції чи морській біології, але в присутності хлопців перетворювалися на сміхотливих дуреп, постійно гралися з волоссям та мастили губи, наче навмисне позбавляли себе найцікавішої частини особистості.
— Пітере…
— Ого, Піте, друже, випало тобі.
Хлопці заулюлюкали та поспішили приховати розчарування чи, може, полегшення від того, що пляшечка вказала не на них. Пітер підвівся на ноги та зустрів її погляд примруженими очима. Він, судячи з його мови, був не такий, як інші хлопці. Набагато крутіший.
— Тут?
— Байдуже. — Вона знизала плечима.
— Тоді в отій кімнаті. — Він показав на двері спальні.
Вона обережно переступила через ноги інших дівчат та пішла в спальню. Одна з дівчат схопила її за ногу та попросила не ходити. Але вона відмахнулась і гордо пішла далі, відчуваючи на собі погляд усіх присутніх. Виклик. Завжди тільки виклик.
Пітер зачинив за ними двері та глянув на Лілі. Ліжко було зім’яте, огидна ковдра мала такий вигляд, наче її не прали століттями. У повітрі пахло чимось затхлим. У кутку — купа брудного одягу. Коло ліжка — повна попільничка. Запала тиша — ззовні не долинало ані звуку.
Вона підняла голову та відкинула пасмо з обличчя.
— І що, ти дійсно цього хочеш? — запитала.