Ще одна драма. Я не мав вибору, за кого саме мені вболівати. Приблизно так само, як і тепер не маю вибору: я нездатний відмовитись від цього вболівання. Припускаю, що я не один такий у світі. Тому порівняння з обрізанням, як в ісламі, в цьому випадку аж ніяк не перебільшення. Один раз мусульманин — завжди мусульманин. Колись я почув від брата, який вимальовував своїм гарним почерком на стандартних аркушах великі літери «Д», сакраментальну фразу: «Динамівцями народжуються». Мабуть, точніше було б сказати: «Динамівцями помирають». Але хто тоді з нас думав про смерть, коли попереду ціле життя, увінчане перемогами команди Лобановського, щемкими очікуванням матчів і поїздками за 450 кілометрів до Києва на футбол.
Гадаю, футбол був якщо не різновидом, то точно замінником релігії в нашій атеїстичній країні. Його феноменальність полягала в тому, що він був чистим одкровенням — найбільш безглуздою і безсенсовою справою, якій люди раптом надали величезного значення. Бо що може бути примітивнішим за копання м’яча ногами? Що взагалі робить людина ногами, крім ходьби? Вона копає м’яч і намагається забити його у ворота за допомогою партнерів по команді. Мета проста: забити якомога більше і якомога менше пропустити. По суті, це нічим не відрізняється від будь-якої іншої командної гри з м’ячем. Але чомусь саме футболу належить абсолютна першість — до такої міри, що можна сміливо стверджувати: існує футбол і десь на периферії імперії розваг — увесь інший спорт, включно з зимовою та літньою олімпіадами, тенісним турніром «Роллан Ґаррос» і чемпіонатом світу з хокею, які нікому у світі, за великим рахунком, не потрібні.
Дивна річ, я займався у футбольній секції з 8 до 15 років. Цілих сім років свого життя я всерйоз планував стати футболістом. Однак парадокс полягає в тому, що ніколи у справжній футбол на траві я так жодного разу й не зіграв. Я був одним із містечкових майстрів усіх видів футболу, крім головного. Я ганяв м’яча з дворовими хлопцями за трансформаторною будкою. Я грав на асфальті, збиваючи стопи до мозолів. Я грав на земляному ґрунті, ковтаючи пил. Я грав на мотобольному полі, всипаному дрібною колючою мучкою. Я грав на снігу, де не видно було ні розмітки, ні власних ніг. Я грав у багнюці в Калуші Івано-Франківської області, хоч нам казали, що це футбольний газон. Я грав на піску, кризі, танковому полігоні, у шкірвендиспансері і в лісопарку. Я грав на дерев’яних дошках спортзали та м’яких матах. Я грав без аутів, офсайдів і кутових. Я грав дуже часто навіть без воротарів. Але зіграти на траві мені ніколи так толком і не довелось.
Мій футбол, крім усього іншого, ще й великий обман, профанація, щось зовсім інше — іноді девіація, а іноді й повне його заперечення. Жодної дисципліни, жодного тренера, жодних установок на гру, жодного ліміту часу — повна імпровізація і плювання на принципи та правила. Гра до останнього поту і до першої крові. В моєму футболі було можливе все. Якось ми вибили м’яч за межі нашого майданчика. І один із нас пішов його шукати. Він довго нишпорив і раптом зупинився, як укопаний. Там, у високій траві, замість м’яча лежав ще свіжий труп чоловіка. Тому коли говорять, що футбол — це життя, я згадую цей трохи кумедний випадок і про себе додаю: «І смерть також».
Єдине, що поєднувало мій недофутбол із футболом великим — це процес копання і забивання. І коли я дивлюся справжній футбол, то насправді не знаю, що воно таке. Хоч інколи мені і здається, що я дуже добре його розумію і відчуваю. Але насправді це сфера моєї найменшої обізнаності. Мені не дана канонічна форма цього виду спорту в безпосередньому досвіді, але дані всі інші його різновиди. В моєму дитинстві наївний, дворовий футбол називали «дирдиром». Етимологія і значення цього «полінезійського» слова мені зовсім невідоме, але припускаю, що щось серйозне «дирдиром» не назвали б. Воно чимось схоже на дитяче белькотіння або на пердіння, на стан первісної безжурності або на веселу розвагу. Загальним місцем є уявлення про футбол, як про гру колективну. І весь його пафос — це командна гра, де один за всіх і всі за одного. В моєму конкретному випадку футбол виявився способом реалізації індивідуального начала. Найчастіше мені кричали: «Бондар, дай пас!» Але я любив «мотатися», часто перетворюючи командну гру на єдиноборство. Десь там, далеко були ворота, в які принагідно можна було поцілити, але важливішим був процес — фінти, мотання, піжонство, самомилування і самонасолода. По суті, я руйнував футбол. Напевно, заради того, щоб він не зруйнував мене.