Справжній добрий самарянин, подумав Отто, соромлячись невдалої спроби підкупу.
Дерев'яні келії, невелика церква, господарські приміщення — скромному скитові було далеко до величних неозорих лавр, де готували армії божих воїнів. Тут не малося розкошів і пишнот, але хортам було байдуже: вони радісно розташовувалися на запропонованих місцях без нарікань. Поранених улаштували в окрему келію, де ченці опікувалися їхніми ранами. Шварцу надали невелику кімнату, де панувала прохолодна вільгість, через що стіни поросли плямами грибку, які не насмілилися торкнутися святого розп'яття.
Гостям дозволили відвідувати служби і трапезувати разом із ченцями. Порушуючи розклад, для хортів приготували лазню, видовблену просто в скелі. Споглядаючи, як воїни ходять у стінах фортеці віри, Отто згадував минувщину, коли він мандрував між величними монастирями, муштрував військо до великого полювання. Чорні ріки нуртували, закипали... О, які прекрасні то були часи! Зараз вони скидалися на далекий сон...
Отто дозволив собі розслабитися. Кожен має право на спочинок: приємно дати ногам спокій, не міркувати про табір чи вартових, а просто вимитися, поголитися, лягти на зручного солом'яника і заснути без думок про лікантропів, які чигають поблизу. Про всяк випадок Фобос і Деймос, загодовані кістками, спали біля дверей, та ніч минула спокійно — вороги не наважилися зазіхнути на обитель. О, забута блаженність! Коли так спокійно було востаннє? Мабуть, у Вінниці, ще до того, як той безбожник Кривденко вирішив остаточно зрадити їх...
День за днем Шварц проводив у молитвах і читанні Біблії, шукаючи розради. На загальні служби не приходив, харчувався у себе і бачився лише з Русланом, який навідувався надвечір.
Сьомого дня пообідді ґрандмейстера покликав ігумен для невідкладної розмови. У його кабінеті володарювала аскеза, яку Отто поважав: стіл, пара табуретів, іконостас, книжкова полиця. Ані золота, ані коштовностей, ані шовків — усе, як личить смиренному християнинові.
З Мефодієвого обличчя ґрандмейстер зрозумів, що розмова буде неприємна.
— Вимушений просити вас залишити стіни мого монастиря, — сповістив парох без привітань.
— Чому? — поцікавився Отто. — Мої люди порушили якісь заборони?
— Ні. Сьогодні вранці я отримав розпорядження від Патріарха Симеона особисто, — ігумен махнув листом, скріпленим великою пурпуровою печаткою. — Він не бажає, аби наша церква надавала вам притулок чи бодай-яку іншу допомогу.
— Дуже дивне розпорядження.
— Не мені судити волю Патріарха.
— Чи можу я подивитися на цей лист зблизька?
— Ні. Проте в його автентичності можете не сумніватися.
— Певно, якась помилка, — у пошуках спокою Отто несвідомо торкнувся хрестика. — Як...
— Жодної помилки, брате Шварце, — урвав Мефодій. — Я прошу вас покинути скит завтра. Більше часу надати не можу: навіть у стін є вуха, а серед моїх підлеглих є охочі на моє місце, які радо донесуть куди треба за непослух волі Симеона.
— Ось так просто ви викидаєте людей, — Отто похитав головою, тримаючи гнів при собі.
— Можете пошукати прихистку деінде. Наприклад, у церкві святого Юра, вашого патрона, — всміхнувся настоятель.
Львівська церква належала католикам, які від самого початку відхрестилися від полювання, натомість нишком сприяли втечам і порятунку характерників. Мефодій не міг цього не знати.
— Або в домініканців! Вони також пси господні, що обрали чорно-біле вбрання, і немало сприяли знищенню єретиків... Між вами багато спільного, чи не так?
Тепер він просто збиткувався.
— Рішення остаточне, — ігумен переклав кілька папірців на столі, і додав мимохіть: — До того ж мушу донести до вашого відома, що троє хортів Святого Юрія висловили бажання прийняти постриг і залишитися в скиті.
А такого удару Шварц не очікував!
— Що? — Отто смикнув себе за вуса. — Забирати моїх людей? Як ви смієте?!
— Це не ваші люди, Отто. Вони вільні робити власний вибір.
— Дурня! Ви їх намовили! Підступний, наче змій, — Шварц, поступившись спалаху гніву, підхопився з табурету. — Запросили на гостину, аби обікрасти! Не прийняли моїх монет, аби пізніше взяти людьми!
— Не верзіть дурниці, Отто.
— Де ці троє? Я маю поговорити з ними!
— Заборонено, — відрубав Мефодій. — До рясофорів шлях закритий.
— Тоді дайте мені трьох людей навзамін!
Ігумен підвівся. Сперся руками об стіл. Зміряв Отто поглядом з-під кошлатих брів.
— Це монастир, а не казарма. Ви бодай розумієте значення слова «схима»? — Мефодій ляснув долонею об стільницю. — Вас засліпила ненависть! Ви не бачите нічого, крім власної гордині. І ще дивуєтесь, чому люди тікають із вашого загону?