Ось тому, цінуючи дари моїх попередників, благословенння від моїх сестер, радісно чекаючи на письменників майбуття, я приймаю честь, яку мені зробила Шведська академія, і запрошую вас поділити зі мною те, що маю за велику ласку.
Післямова
Афроамериканська література, яка має багату й довгу історію в культурному дискурсі США, уславлена чоловічими іменами. Навіть Зора Ніл Херстон, яскрава зірка Гарлемського Ренесансу після своєї передчасної смерти була міцно забута й відроджена зусиллями афроамериканських письменниць, перш за все Еліс Вокер, лише на хвилі мультикультуралізму з його підкресленою цікавістю до маргінальних течій і постатей. І коли одну з цих численних письменниць, на той час уже авторку кількох романів і лауреатку престижних премій, Тоні Моррісон у 1993 році було нагороджено Нобелівською премією, то це засвідчило загальне визнання і значення мультикультуралізму, і феномена афроамериканської літератури, і феномена фемінізму, а також — навіть перш за все — неоціненного внеску самої письменниці у новітню світову літературу. Проте реакція на цю подію в літературному співтоваристві виявилася далеко неоднорідною: деякі критики були певні, що нагородження жінки-афроамериканки продиктовано не так літературними, як кон’юнктурними мотивами, як це вже не раз траплялося з Нобелівським комітетом. Проте переважали інші голоси. Недаремно ще за два роки до всесвітнього визнання один з американських критиків писав у найповажнішому американському часописі: «Тоні Моррісон є водночас і великим романістом, і найбільш відповідає поняттю «національний письменник». Той факт, що вона промовляє як жінка та як чорна, тільки підсилює її здатність говорити як американка, бо шлях до загального зараз прокладають першопрохідці»[1]. Як визнавав інший критик, не дуже-то прихильний до Тоні Моррісон, «після присудження Нобелівської премії вона стала не тільки суперзіркою, а й символом мультикультуралізму, можливости включити політику, а також расизм, сексизм, класовість до художньої тканини»[2].
Життя Тоні Моррісон не переобтяжене сенсаціями, пригодами або неординарними вчинками, певною мірою воно є типовим для сучасної афроамериканської інтелігентки. Хлое Ентоні Вофорд (Chloe Anthony Wofford, ім’я Тоні вона обрала вже ставши студенткою, а прізвище Моррісон з’явилося після одруження у 1955 р. з архітектором з Ямайки й залишилося після їхнього розлучення в 1964 р.) народилася 18 лютого 1931 р. в містечку Лорейн, штат Огайо, куди її предки прийшли з Півдня. Дід і баба по материнській ліній жили в Алабамі. В родині було семеро дітей, і коли дівчата підросли, бабця із 30 доларами в кишені втекла з Півдня, жахаючись самої думки про можливість їхньої подальшої жіночої долі у традиційно расистському середовищі. Якийсь час дід працював шахтарем в Кентуккі, а потім родина перебралася до Огайо. Батько ж походив з іншого південного штату — Джорджії. Родинне вогнище живилося негритянською музикою (дід грав на скрипці), співами, оповідками про привидів і таємниці, пам’яттю про винесені з прабатьківщини ритуали. Отже, дівчинка виростала в атмосфері специфічного світовідчуття, при якому життя насичене знаками, візіями, символами реальнішими, ніж конкретна навколишня дійсність.
Далі було навчання у Говардському університеті (ступінь бакалавра, робота інструктором у 1957-1964 рр.), Корнельському (ступінь магістра, 1955), читання англійської, французької, російської класики... Тривалий період (1965-1983) Тоні Моррісон була редактором у великій видавничій фірмі «Рендом хауз», працюючи, зокрема, з текстами афроамериканок Т.К.Бамбари, Анжели Девіс; час від часу читала курси лекцій як запрошений професор в різних університетах, найбільше — у престижному Йєльському.
Перший роман Тоні Моррісон «Найблакитніші очі» («The Bluest Eye», 1970) містить теми й мотиви, що визначили подальшу творчість письменниці: расове питання у його історичному зрізі, в його психологічних наслідках, із акцентованою увагою до його «центральної жертви» — жінки, з опорою на реальні факти. Негритянську громаду і негритянську історію в ньому подано зсередини її самої, з акцентуацією жіночої долі, жіночої ролі, жіночої свідомости вже в першому романі письменниці. Його лейтмотивом можна вважати жагучу жадобу любови, якої прагнуть серця, й те чорно-біле креслення, структурування світу, яке унеможливлює здійснення цієї мрії, ламає, трощить, викривлює людську психіку, здорові природні стосунки.
1
Steiner W. The Clearest Eye (review of