ТРИ
Роланд перехопив погляд чоловіка у фланелевій сорочці і черкнув ребром долоні собі по горлу. Джон кивнув і одразу відпустив пружинний важіль на рукоятці штуцера. Чіп, хазяїн універсаму, стояв тепер на землі біля естакади з дуже посірілим, там, де воно не було вимащене кров’ю, обличчям. Роланду подумалось, що той скоро зомліє. Не велика втрата.
— Джеку! — гукнув стрілець. — Джек Андоліні! — Те, як він вимовляв це італійське прізвище, варто було чути: чітко й водночас невпевнено.
— А ти старший брат Красунчика? — перепитав Андоліні. Радісним голосом. І доволі зблизька. Роланд розраховував, що той уже перед самою крамницею, можливо, на тім самім місці, де були оприявнилися вони з Едді. Він не вичікуватиме довго, перш ніж зробити наступний крок; місцевість тут сільська, але все одно навкруги є люди. Стовп чорного диму від перекинутого лісовоза вже напевне привернув чиюсь увагу. Невдовзі тут завиють сирени.
— Гадаю, ти можеш вважати мене його старшим, — промовив Роланд. Він показав рукою на револьвер у Едді в руці, тоді на комору, потім на себе: чекай мого сигналу. Едді кивнув.
— Чому б тобі не прогнати його, mi amigo?[40] Наші справи тебе не мусять стосуватися. Я візьму його, а тобі дозволю піти. Саме з Красунчиком я бажаю потеревенити. Його відповіді на мої питання подарують мені задоволення.
— Ти неспроможний нас узяти, — приязно заговорив Роланд. — Ти забув лице свого батька. Ти мішок лайна з ногами. Твій татусь — чоловік на ім’я Балазар, і ти лижеш його брудний зад. Всі це знають і сміються з тебе. «Погляньте на Джека, — кажуть люди. — Від цього сраколизства він стає ще гидотнішим».
Пауза була недовгою. А тоді:
— Маєш гидкого рота, містере.
Голос Андоліні звучав спокійно, але з нього вивітрилася вся та фальшива поблажливість. Весь гумор.
— Але ж ти знаєш, що говориться в Письмі про дрючки й каміння.[41]
Звіддалік почулося виття першої сирени. Роланд кивнув спершу Джонові (котрий уважно стежив за ним), а тоді Едді. Скоро — означав цей кивок.
— Джеку, Балазар будуватиме свої вежі з карт ще довго після того, як від тебе не залишиться нічого, окрім кісток у безіменній могилі. Деякі мрії втілюються, але не твої. Твої мрії — лише мрії.
— Замовч!
— Чуєш сирени? Твій час майже ми…
— Vai! — крикнув Джек Андоліні. — Vai![42] Схопіть їх! Мені потрібна голова цього старого мудака, чуєте мене? Я хочу його голову!
Чорна куляста річ окреслила ліниву дугу, пролетівши крізь діру, де перед тим були двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Чергова граната. Роланд на неї й очікував. Він вистрелив раз, від стегна, і граната вибухнула в повітрі, перетворивши непевну стінку між коморою та їдальнею на зворотний вихор убивчих осколків. Наслідком були крики здивування й болю.
— Час, Едді! — заволав Роланд і почав стріляти в дизельне пальне.
Едді приєднався до нього. Спершу Роландові здалося, що нічого не вийде, проте врешті лінькуваті брижі блакитного полум’я з’явилися у центральному проході і зміями поповзли в напрямку колишньої задньої стінки. Слабенько! Боги, як же йому хотілося, щоб тут було те, що вони називають бензином!
Роланд відкинув барабан свого револьвера, витряс порожні гільзи собі на чоботи й перезаряджався.
— Праворуч від вас, містере, — промовив Джон ледь не байдуже, і Роланд упав ниць.
Одна куля прошила простір, який він щойно займав. Друга цмокнула кінчики його довгого волосся. Він устиг вставити тільки три набої у свій шестизарядний револьвер, але і цих було на один більше, ніж він потребував. Двох гончаків відкинуло назад, обох з однаковими дірками в лобах, точнісінько під лінією волосся.
Черговий пришелепок вискочив з-за рогу крамниці з боку Едді, тільки щоб побачити, як Едді чекає на нього з усмішкою на скривавленому обличчі. Він ураз кинув пістолет і почав піднімати руки. Едді пустив кулю йому в груди раніш, ніж його руки досягли висоти плечей. «Він навчається, — подумав Роланд. — Помагай йому боги, а він таки добре вчиться».
— Щось горить поганенько, як на мене, хлопці, — промовив Джон і подерся на естакаду. Крамницю було ледь видно крізь дим від відбитої гранати, але кулі не переставали крізь нього летіти. Здавалося, Джон їх не помічає, і Роланд подякував ка за те, що на їх шляху трапився цей чоловік. Такий стійкий чоловік.
Джон дістав з кишені штанів якусь сріблясту прямокутну річ, відкинув її кришку і, крутнувши пальцем коліщатко, видобув з неї добрячий пломінь. Цю пломеніючу коробочку він підкидом шпурнув у комору. Навкруг неї вмент, зі звуком фуф, спалахнув вогонь.
— Що з вами таке? — заверещав Андоліні. — Взяти їх!
— Ходи сюди й візьми сам! — гукнув Роланд, водночас смикаючи Едді за холошу джинсів. Джон задом зіскочив із завантажувальної естакади і поточився. Його підхопив Роланд. Саме цей момент крамар Чіп вибрав для того, аби зомліти, з ледь чутним стогоном, що нагадував радше зітхання, він завалився вперед, на всіяну сміттям землю.
— Авжеж, давай, ходи-но сюди! — дражнився Едді. — Давай, Красунчику, що таке, Красунчику, не посилай пацана робити чоловічу роботу, ти таке колись чув? Скільки ти мав при собі ділових, дві дюжини? А ми все ще тримаємося! Тож давай!
Йди-но сюди і зроби все сам! Чи так і будеш сраку лизати Балазарові решту свого життя?
Кулі ще рясніше полетіли крізь дим і полум’я, проте бійці в крамниці не виказували зацікавленості в тому, щоб кидатися крізь наростаючий вогонь. Й обабіч крамниці теж не з’явилося жодного.
Роланд кивнув Едді, показавши на його праву гомілку, де зяяла дірка. Едді у відповідь показав великий палець, хоча нога в нього під коліном помітно потовщала, опухла і під час рухів у нього хлюпало в чоботі. Біль перетворився на постійне ниття, що, здавалося, живе в єдинім циклі з биттям його серця. А втім, йому дуже вірилося, що кістка залишилася цілою. «Можливо, — казав він собі, — Саме тому, що мені хочеться в це вірити».
До першої сирени приєдналося ще дві чи три, і вони наближалися.
— Уперед! — верескнув Джек. Чулося, що він уже на межі істерики. — Уперед, довбані страхопуди, взяти їх!
Роланд подумав, що рештки харцизяк могли б атакувати їх дві хвилин тому, ну, може, навіть ще секунд тридцять тому, якби Андоліні очолив їх особисто. Але тепер перспективу фронтальної атаки закрито, до того ж Андоліні мусить добре розуміти, що, якщо він поведе своїх людей з обох боків крамниці, Роланд з Едді познімають їх, немов глиняних пташок у тирі під час змагання на ярмарку. Йому залишилася єдина дієва стратегія — облога або довгий обхід з флангів через ліс, але Джек Андоліні не мав часу на жоден з цих варіантів. Та й залишатися там, де є, теж було проблематично. Скажімо, тоді йому світить знайомство з місцевими полісменами або з пожежниками, якщо вони з’являться першими.
Роланд смикнув до себе Джона, щоб тихо йому прошепотіти:
— Нам треба зараз же звідси вшитися. Можете нам допомогти?
— О, авжеж, гадаю, так.
Вітер перемінився. Повіяло протягом крізь розбиті передні вітрини універсаму, тим місцем, де ще недавно стояла задня стіна, і крізь задні двері. Дим від дизельного пального стелився чорний, маслянистий. Джон закашлявся, відганяючи його.
— Ходімо за мною. Та швидше ворушімо ногами.
Джон поспішно рушив засміченим заднім майданчиком крамниці, переступив через розламаний ящик, прослизнув між поіржавілою сміттєспалювальною піччю та купою ще іржавіших деталей якоїсь машини. На найбільшій був напис, який Роланд уже зустрічав у своїх мандрах: JOHN DEERE.
Роланд з Едді йшли задом наперед, прикриваючи Джонові спину, кидаючи короткі погляди собі через плече, щоб не перечепитися об щось. Роланд ще не зовсім втратив надію на те, що Андоліні зробить останній ривок і він зможе його вбити, як одного разу вже був зробив це. На березі Західного моря це було — аж ось він знову вигулькнув, і не просто повернувся, а на десять років молодшим.