А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду.
Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п’яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією.
— Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у!
Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам’яною бабою, перев’язував закривавлену ногу і ледве дихав.
«Сироїдів» було, як саранчі — якісь малі, більші й ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах «амуніцію».
Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим.
— Сироїди!
— Макогони!
— Сироїди, за вами дідько їде!
— Макогони, за вами дідько гоне!
А потім по черзі хором:
— Сироїди на горбочку смажать жабу в черепочку!
— Макогони — ку-ку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини!
— Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди!
— Ходи ти сюди!
— Дивіть, дивіть на того запливаного! — реготали «сироїди» з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив!
— А запух, гей хом’як!
— Аво, аво, рохкає!
— Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець.
— Ов! А ти чий такий?
— Кілько б’єш на гребінь?
— Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху «сироїди» з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого.
— Ти, маленький, хочеш циці?
— Сховайся, бо тя комарі задзьобають!
Мадяр подивився згори на Василька.
— Видиш, ти собі таке позволиш?
— А що ‘му зроблю?
— Дурний! Маєш той «жидик» і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно!
— Ум... Я знаю... — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете?
— Та певно! Аякже!
Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував «жидиком», а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік і розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під’юджували:
— Вйо, вйо, Васильцю, не бійся!
— Ти німий! Тобі всьо єдно!
— Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу!
Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: «сироїдів» було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими бровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу — і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці... «Сироїди» були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав:
— Не приступай, я німий! Ой, я німий!
— А то ладно! Німий, а так приємно бесідує!
Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула кров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім’я.
— Боженьку! Голова... Голова!
Йой!
Кров!
Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину... Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хтозна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З’їжився, скоцюрбився, блиснув очима як вовкулака.
— Хлопці! Вас нема?
Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на «сироїдів». Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою.
— Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п’ятами. — Трррах! — другий, горбатенький, обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець: