Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало... Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.
— Так... Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. Задурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п’ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре’ було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два багнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати. Так... Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час... Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові, неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то кара на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий... Кажу я до свого Василя: «Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці... » А він: «Що вам, тату? З’їсти — чей мене не з’їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг». То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями... Так якось випало... То я ще кажу: «Не бався там довго, бо тре’ буде на завтра фіру накладати». — «Ну, ну! Я прийду!» Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя... Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося.
Покликали вечеряти — страва в рот не йде... Так мені якось недобре, такий пуд стиснув коло серця — ойой! Не витримаю. Місця собі найти не можу. Але слухаю: співають! А, нарешті! Вибіг я на дорогу, питаю: «Хлопці, а йде там мій Василь?» — «Ні, — кажуть, — з нами його нема. Він, певно, ззаду». Овва! То гірше...
Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема! Північ — нема... Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю... Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло... Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п’яний... Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закривавлена... Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!
Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне... «То ти, Василю?» — «Я, тату... » — «Що ж тобі сталося?» — «Мене, тату, побили... » — «Де?!» — «На фестині... » — «Та хто?» — «Кацапи».
Зірвався я з лавки та й до нього: «Покажи-но, може, тре’ по доктора?» А він: «Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже... Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас... Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого... Я собі ще трошки відпічну, та й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати... » Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. «Ой, сину, — кажу, — поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?» — А він: «То пішло, тату, за політику... Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали... Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає... Я, дурень, повірив. Пішов... їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім... »