— Тож ви, товаришу, з форту Черчіля вертаєте домів залізницею?..
— Єс.
— Чудесно! Уявіть собі, що я те саме зроблю!.. Своїм робом — з вас, товаришу, несогірший змагун! Біг навпростець Манітоба — Море Гадсена, це не жарти! Це ж буде, якщо я не попутав, 680 миль в простій лінії!.. Інша річ, що я, приміром, шкандибаю оце простісінько з Міннеаполіс.
Канадієць вбив палиці в сніг і зробив великі очі.
— З Міннеаполіс у Мінесота?..
— Еге ж! — потряс русявою чуприною американець. — Уважайте ж: 15-го січня, о 2-ій годині сполудня я витарабанився з Міннеаполіс і оце сьогодні за поміччю всіх земних і небесних сил осіяв під 58-им степенем північної ширини. Але, по правді, я самий тут ні причому... Це все, товаришу, заслуга моєї Мері! Моєї милої, солодкої, е, ґов ту гел! — наймилішої, найсолодшої й найдорожчої Мері!..
— Ага, — пробурмотів канадієць.
Обоє лещетарі виходили тепер нога за ногою на легко склонене узгір’я, якого вершок тонув і фіолетом розпливався в сріблистій імлі. Невідступні сателіти обох хлопців — їхні навдивовижу довгі тіні — безшелесно сунули за ними по сніговій скатерті, що миготіла і мрійливо процвітала мільйоном дрібоньких жемчугів-сніжинок.
— Окей! — блиснув до місяця, мов ріпа білими, зубами русявий американець. — Це, товаришу, прецікава історія з тим всім, і я розкажу вам її, щоби нам не так нудно було пнятися на отсі горбки...
— Єс. Наперед згадаю вам про свого покійного батька. Він, значить, був королем... Королем муштарди, соку з кленового дерева, картопляного крохмалю. Ми тоді жили на Сході. Покійний батенько мав свої контори і дівчатка в Скрентоні, а я витирав кути по ріжних коледжах і ловив ґави у Філядельфії. Весною, тому два роки, як почалися фармерські страйки, як акції Споживчого Картелю стали летіти на лоб, як руни на банки стали буденним явищем, одного гарного дня мій батько опинився голий, як турецький святий. Тоді й він замкнувся в лазничці, відкрутив затичку від ґазу, а на другий день найшли його, як спав уже сном блаженних. Мені лишив у спадку сердечного прощального листа, що його завжди ношу коло серця. По смерти батенька заопікувався мною, 19-літнім лінтаєм, вуйко Джемс Сміт, єс — той відомий Джемс А. М. Сміт, що викладає фізіольогію мякунів та інших стоног на університетах Каліфорнії. Я зараз переселився до Сент Дієґо і тутечки цілісінькими днями лазив з циновою пушкою і ситком по левадах та чагарниках і ловив метеликів і жуків, потрібних вуйкові для научних дослідів. Та шляхотна праця для добра науки незвичайно припала мені до душі, й я, напевно, до самої смерти ловив би метеликів, якби одного соняшного ранку не зловила мене в обійми моя Мері. Це була, товаришу, переломова хвилина в мойому житті, коли раз досвітком, рачкуючи між шуварами за якоюсь особлившою породою слимака, я вперше побачив мою Мері, як купалася в морі. Її золоті коси кучерявив ніжний ранішний легіт, а руки й груди, мов пелюстки рожі, пестили морські баранчики, рожеві від сонця, що ставало на обрії... Признаюсь вам, друже, що тоді я чверть години бовванів над берегом, гей статуя Свободи на Лонґ Айленд, і не був у змозі добути зі себе словечка! Я закохався на смерть...
— Велл... Ви, друже, й не в силі уявити собі, скільки правдивого щастя я завдячую цій дівчині! Та ж саме вона перевиховала мене з ледаща, нездари-збирача жуків, на справжнього мужчину! Я ж був до цеї пори юнаком літами, але гугнявим дідусем душею. Я був поломанцем нервами і м’язами, ще змалечку неспосібним до всього, що буйне та радісне... Мері розтовкмачила мені на розум, що я просто ганебно занедбаний в ділянці спортів, тому мушу, поперед усього, навчитися порядно плавати. Гаразд, я став вчитися цієї штуки... Двадцять разів, товаришу, я топився в морі й двадцять разів мене врятували, витрясаючи з мене кожного разу багато солоної водиці. Раз у пристані, як я вчився нурцювати, мало мене не роз’їхав моторовий човен. Рівночасно, кожної середи й п’ятниці вечором, я ходив до Боксерського клюбу, де витирали мною всі порохи на рінґу і де я брав, як бідний в торбу, від першого-ліпшого роззяви. Перші мої прилюдні змагання закінчилися так, що мій суперник, слонуватий мурин, що важив 170 фунтів, в першій рунді розквасив мені на чисто мазницю, а в другій викинув мене поза шнурки аж на третий ряд публики. Разом з тим, як кріпшало моє тіло, як твердли м’язи й приростала вага, я перероджувався душею, мужнів і гартувався до життєвих буднів. Я подякував чемно вуйкові за його опіку й цинову пушку, а взявся до путньої праці — став репортером великого щоденника в Льос Анджелєс. 15-го січня вислала мене редакція до Міннеаполіс написати звідомлення з автомобілевих перегонів на 150 миль. Як ми приїхали з Мері до Мінесоти, показалося, що там ніччю впав собі на 2 метри сніжок і що справа перегонів на 150 миль є більше, як безвиглядна. Тоді моя Мері глянула розсіяно на одноповерхові сніжні надми і спитала: