— Це дивне...
— Що саме?... — видивився Біль Кулідж.
— Це, що вчуєте тепер від мене!.. — Юрко сидів з люлькою в зубах на обсніженій колоді, спер на чиколитки бороду і в задумі ловив зором рої хмаринок, що суятились коло блідого місяця.
— Так, друже... Ваша пригода, про яку я чув перед хвилиною, може тільки дивна... Моя ж пригода — дивовижна!.. Знайте, що три роки тому назад я ще не був українцем. До 21-го року життя я вважав би був себе чим схочете — англійцем, шкотом, айришом, ба навіть жидом — лише не українцем. Я вродився в Канаді, точніше — в Торонто. Мій батько не мав часу освідомляти мене національно, бо місяць наперед, заки я появився на світ, він простягся на асфальті з перестріленим виском і червоною плахтою в руці під час робітничої маніфестації у Вінніпеґу. А матір — день і ніч, побиваючись за тим, щоби прокормити й вивести в люди мене та меншу сестру, скоротала свої літа у фабричних сопухах і не мала навіть вільної хвилини навчити мене рідної молитви. Аж на смертній постелі, коли востаннє цілувала мене в чоло похолоднілими устами, сказала:
— Джордж, ти не тутешній... Твоя батьківщина, твій нарід, могили твоїх дідів, ген за синім Океаном. Ти, синку, українець... Пам’ятай про це.
... По похороні матері я розглянувся по Вінніпеґу та околиці й переконався зі здивуванням, що тут справді живе чимало білоскірих еміґрантів, які звуть себе українцями... Мають свої фарми, святині й читальняні доми, де сходяться на мітінґи сваритися.
Я щораз то частіше побував між цими людьми і з гіркими мозолями навчився рідної мови. Як я вже вмів сяк-так розчовпати друковане письмо, мені дали прочитати «Історію України», товсту книгу, що над нею треба було пріти півроку. При перших її розділах я цупко затискав зуби, щоби не клясти й не заснути, а при останніх — я кусав собі губи до крови, аби не розтрубітися від глухого болю, що давив гортанку.
Я почувся неждано сином власного народу й полюбив цей нарід усіма фібрами молодечої душі. Тоді мені стало ясно, чому мій батько-українець зросив своєю кров’ю заболочений асфальт у Вінніпеґу, чому чахотка передчасно добила матір, чому тисячі моїх «екзотичних земляків» покидають урожайні, прабатьківські лани десь на Сході Европи й товчуться за прожитком по всіх-усюдах, корчують непроходимі пущі, смажаться в штольнях, надівають широчезні шаровари й роблять зі себе комедіянтів, щоби розбавити надутих «єнкі», яким тріщать кишені від долярів. Тоді також я постановив собі твердо, що ціллю мого життя буде освідомлювати цих братів-скитальців, що у вічних турботах за насущним хлібом і працею забувають іноді, якого вони роду.
Я студіював право і тепер працюю по адвокатських бюрах, але тільки літом... Зимою, як призбираю пару ґрейцарів, купую оцей повнісінький наплечник українських книжечок та журналів, а як примастить перший сніг — закладаю лещети і гайда в дорогу!..
Всюди — в найбільше глухих, Богом і людьми забутих закутинах Канади — скрізь порозкидувані оселі українських еміґрантів. Вони живуть сьогодні в чорних злиднях, нераз — просто недостає їм ложки страви, тому на книжку чи ґазету вони не в силі спромогтися. Та вони з радісним і щирим серцем вітають кожного, хто дарує їм бодай шматочок рідного друкованого письма, що пригадує їм незабутні рідні сторони. Я обдаровую їх щедро цими «скарбами», тому мене вже знають й зустрічають, як гостя в Манітобі, в Саскочевані, коло Монріолю, над рікою св. Лаврентія і над Оленячим озером... В безконечно довгі зимові ночі, коли зорі так мертво блимають на небі, коли сніжна хуртовина ломить верховіття столітніх ялиць, коли вовче скигління знімається до зір, як вічна скарга, — крізь малесенькі віконця самітної фарми з тугою виглядають чорняві дитячі голівки й палкі оченята, чи не чалапає лещетами цей «пан», що привозить такі чарівні казочки про рідний край за синім морем. Інколи, як заметіль задме усі шляхи, я залишаюся на пару днів у такій відлюдній фармі, вчу неграмотних, читаю вечором на голос ту грубезну «Історію України», а дітям з чорнявими голівками розказую про народніх героїв... . що їх прізвища, ви, дорогий друже, теж не потрапили б вимовити... Отак я вже блукаю другу зиму по цілісінькій Канаді... Чи це не є справжнє безглуздя?..
Юрко розсміявся й постукав люлькою до коліна, витрясаючи з неї порох. Сивий дим «Вірджінія» снувався мережками над його чолом...