— А видиш! А видиш! І присягнув-ім, а шляк мене не трафив! — закричав нараз Марко і луснув палицею до полудрабка.
— То ще тебе трафить, — спокійно відповів Петро.
— О, ти того не дочекаєш! Ти перший здохнеш, лотре, шахраю, видродушнику!
— Як прийде час — то й здохну.
— Ні! Ти здохнеш без часу!
— Дурний чоловіче, на то час мусить бути. Тільки й є на світі справедливости.
— Так, так, той... — покивав головою справник Павло і махнув батогом.
— Ану, вйо, сивенькі!..
Але кривий Марко не відступав від воза. Він ще як слід не висварився.
— Я казав, що я вас вирихтую, драби собачі! А видиш!.. Тепер ти мене хухни!.. Я зборгував, з’їв і випив, а ти мусиш платити!
— Хрестися, чоловіче, та й лізь в болото! І якої ти смоли присилився до мене? Та виграв термін — то тішся, гуляй, підскакуй, а не зачіпай людей по дорозі, бо поки я добрий — то добрий, але потім можу тебе хмальнути дечим поза вуха, і нащо тобі того?.. Вйо, Павле, поганяйте!
Вже на дворі сутеніло, як наш Марко добився до села. Він перемок до нитки, продрог, обталапався і ледви ноги волік за собою. Але клясти не переставав через цілу дорогу. Лють розпирала йому груди, і він цілий аж кипів від неї. Як переходив біля кооперативного будинку, то таки не втерпів. Став на середині гостинця і знов розкричався на голос:
— А лупії, а шахраї, а цигани, кольки би вас сперли! То то во має бути кооператива? То ви так бідному народові помагаєте, лотри печені? То самі крадете, гей ворони, а невинних людей по судах волочите? За що? Що ви на мені побачили? Ту жебрацьку торбу чи ті потерті нагавиці? Очі б вам повилазили! Ви мене хотіли судом настрашити? Го, го, не на дурного натрафили! Я присягнув, і ще десять разів присягну, а тої п’ятки не віддам! Я не боюся ні судів, ні криміналів, ні нікого. Я маю всіх вас знаєте де?..
І кривий Марко хотів показати, де саме він всіх має. Та в тій хвилині трапилось таке, чого ніхто не міг і сподіватися. Бо кількадесять кроків від кооперативи, звідтам, де гостинець прикро скручує гейта з гори, зі шумом і лоскотом в дикім розгоні надлетіла пара сполошених коней з порожним, порозриваним возом. Летіла просто на кривого Марка.
Люди, що бачили на власні очі цю подію, розповідали, що кривий Марко, хоч був калікою, то все-таки мав ще час рятуватися. Він міг скочити в котру-небудь фосу або прямо відступитися два-три кроки набік. Одначе він цього не зробив. В першій секунді, як тільки завважив нещастя, він наче скаменів серед дороги. В другій, здавалося, мимоволі поступив крок вперед, а в третій лиш якось безнадійно махнув рукою... В четвертій вже його не стало. Наїжений, залізом кований дишель зі страшною силою свиснув його межи очі і, мов стебло, жбурнув до землі. Колеса та кінські копита тільки доправили йому...
На вулиці зчинився крик і метушня, позбігалися люди. Застали Марка ще трохи теплого. Почали його терти та відливати водою — але надурно. Застиг в руках. Два парубки взяли небіжчика на ноші і понесли до самітної Маркової хатини.
Народ стояв мовчазливим колесом біля кровавої калюжі і тихо гомонів.
— Слухайте, а чиї то коні були?
— Та кажуть, лантвітові...
— Ая. То, чуєте, лантвітів наймит з гнойом їхав, ая. Аж ту, знаєте, коло старої черешні наднесло зі Львова ту... ту чортопхайку, той антобус, чи як го там. Як, чуєте, та хоробиско зафуркотіла, як засмерділо бензиною — а лантвітові коні то чисті вар’яти! Як зірвуть з місця, межа — не межа, горбок — не горбок, корч — не корч, поперки, поперки, гній погубили, наймита скинули в рів, а самі вйо до села...
— ... А ще сказав: най тут здохну на дорозі, а п’ятки не віддам!
— Га! В таку годину, відай, собі вимовив...
— Така його смерть мала бути, та й годі!..
Грачі
Це було перед самими феріями. Вчитися тоді — ніхто не вчився, бо ноти вже були пописані, а це, хто має «гримнути», а хто «перелізти», рішалося заздалегідь, і жадні людські зусилля не могли тепер цього змінити. І хоч до закінчення року було пару днів, а наука відбувалася нормально, то вся наша братія з провінції їздила до «буди» не з ученицького обов’язку, але от щоби трохи провітритися. Рано-вранці «чоловік» замість всяких «шпарґалів» пакував до торби купелеві штанці, м’яч та спорий кусень насушного і з тим їхав до Львова. Тутечки в першу чергу мусів відвідати шкільні мури, розпитати що й як, хто при матурі дуже «пече», хто й з чого «загнувся», кого пустили, а хто «зарізався на чисто». Відтак цілою купою йшли ми оглядати «історичні пам’ятки» по Львові: фотоси по всіх кінематографах, театральні афіші, вистави зі солодощами, будки з часописами, всі львівські парки та інші закамарки. Через полуднє — соняшні купелі на «Лисій горі», потім марш до Винник, на став, звідтам знов на «Кайзервальд», де копали м’яч до самого смерку. На вулицях вже блимали ґазові лямпи, як ми, обсмалені, мов цигани, запорошені та голодні воліклися на Головний Двірець. Тутечки ждав на нас, попахкуючи сивою парою, довгий, наче ковбасниця, вечірний поїзд. В цім поїзді мали ми «свій» окремий шкільний ваґон, зараз другий за льокомотивою.