Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився... Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.
Я почав з ним розмову.
— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..
Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.
— Як каете?..
Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.
— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь... іно вимовити... Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу... Чекайте-но! Ая: так, так... Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади... А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен... Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте... Га, най там...
Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.
— А той, чуєте, хоробник, що то так во шахрував тими картами, то якось-то був у мене... Ая!.. Як той кае: гора з горою не зійдеться... Але я — де, де, де! Ані-бим не сподівався... Ну, я кау: якби-сте го вздріли, то не знаю... Бігме-ну. Але бо!.. Він вже не такий фіфак, як перше був! Де, де, де!.. Перше то: гуся-сюся! — звивався, гей той цізорик. А тепер — авс капелюх... Присів фостик, аякже. Такий-но став, як щиґлик!.. З колії, чуєте, впав, праву, руку му втєло, малькутом мусить їсти, як має що... За жебрами ходить. Почорнів, зісохся, як та скипка. Ая!.. Якось-ту, недавно, вже не пам’ятаю коли, привів до мене поліцай якогось безробучого. Ніби — на ніч. Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки... А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному... Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився... Якось не випадає... Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там... Ніц-ім не казав... А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала... Аякже... А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати... Але най там! Пропало... Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!..
В Нью-Йорку на концерті
Містер Вілли Морріс, давніше Василь Мороз, з-під Бережан родом, зустрів о п’ятій годині на Четвертім авеню містера Фреда Кетлінґа, що його, між іншим, охрестили колись в селі Чеперносові Федьком, а по батькові звали Ковтуном.
До речі буде запримітити, що мр. Вілли Морріс мав ресторан при Вестчестрі-авеню, а мр. Фред Кетлінґ був босом у фабриці яринних консерв на 10-му стріті.
Обоє джентльмени, як добрі знайомі, ліниво доторкнулися пальцями однакових, плескатих, солом’яних брилів з однаковими чорними стяжками та гукнули один другому просто в ніс:
— Гуд івнінґ!
Потім мр. Морріс крикнув до вуха мр. Кетлінґові, що сьогодні вночі, мабуть, схоче падати дощ, на що мр. Кетлінґ, позіхнувши, відповів, що він вчора програв на Волл-стріті тисячу п’ятсот долярів. Але заки мр. Морріс вспів повідомити свого земляка, що передучора безробітні витовкли в його ресторані всі вікна, то галаслива й нестримна людська повінь віднесла обох джентльменів на яких двацять ярдів одного від другого. Та вони обоє навіть не старалися реагувати на це в будь-який спосіб: з руками в кишенях, з грубими, на палець, «кубами» в зубах, байдужо, без найменшої фізичної напруги, вони ждали одну мінуту, поки рухлива людська хвиля не принесла їх назад докупи. Тоді дружніми зусиллями зайняли безпечне місце біля величезної галі автомобілевої фірми й тут, опершись об мосяжне поруччя, з безмежною нудьгою на видовжених обличчях приглядалися морю життя, що заливало Четверту авеню.
По мовчанці мр. Вілли Морріс запримітив мимоходом, що з нагоди неділі здалося би у відповідний спосіб перебути сьогоднішний вечір.
Мр. Фред Кетлінґ поміркував, а потім нерадо запропонував від себе одно веселе місце на Бродвею, з джез-бендом, ніґрами й голісінькими «леді»...