Мр. Вілли Морріс добув з горішньої кишені камізольки зложений в осмеро папір. Це була програма Метрополитан Опери на сьогоднішний вечір, в якій стояло, що нині відбуватимуться незвичайно цікаві продукції великого українського хору під проводом містера Кошиця.
Мр. Фред Кетлінґ прочитав програму від дошки до дошки, потім добув годинник, що вказував чверть на сему, і сказав коротко:
— Олл райт.
При касі Опери обоє джентльмени з великим спокоєм і невідступними «кубами» в зубах видержали цілу навалу штовханців, стараючись, по змозі, віддавати їх на всі боки. Потім купили два квітки по три доляри п’ятдесят центів і зайняли в третьому партері двоє крісел. Мр. Морріс № 847, а мр. Кетлінґ № 848.
Праворуч мр. Кетлінґа, себто на 849-тім кріслі, сидів уже бородатий добродій, що від нього на цілу англійську милю пахло чистокровним айришом. Його лице було сіре й зімняте, мов стара ганчірка, вуха мав позатикані ватою, череп лисий та жовтий, ніс наполовину переломаний і молочну космату бороду, що виростала начеби з підборідка. Можна було сказати, що це типове обличчя простого, ірляндського рибалки, якби не блискучі біноклі на носі, що надавали цьому добродієві вигляду ґубернатора або члена Конгресу.
Програма почалася. На сцені, при лагідних, ледве чутних звуках оркестри, серед чудових декорацій та розкішної зелені, позацвітали червоним маком і синіми волошками пишні, українські національні одяги. Ці одяги обнімали гордих та струнких «хлопців, як дуби, дівчат красних, веселих, любих».
І ось серед величної тиші, що залягала світлу мистецьку святиню Митрополії світу, загомоніли великою тугою, затремтіли лункими радощами й вдарили глибоким болем серця всього народу колядки Леонтовича...
Добродій з ватою в ухах, дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі ґуму і, хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював широчезну плахту «Нью-Йорк Гералду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі в сторону сцени... Кілька секунд він сидів, як зачарований, на своїм 849-тім кріслі. Відтак тремтячою рукою зняв біноклі, начеби не довіряв свому подвійному змислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилинку знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух...
Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-тім кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень ґуми до жвакання.
Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгомонного граду оплесків.
Мр. Вілли Moppic і мр. Фред Кетлінґ також не щадили долонь. Слід запримітити, що обоє джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться «родовитим» єнкі й вільним громадянам У. С. А. , що заплатили за свої місця по три доляри п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужні, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінґа, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінґ аж дві сльози з правого ока. Мало цього, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда в бік і сказав:
— А що Федьку, га?!
Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув на обох джентльменів, при чому вони обоє могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважити, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави... Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-ого крісла звернувся до містера Кетлінґа й ввічливо промовив:
— Сер!
Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою ґуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це тому, що він балакав благословенною анґлійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожний.
Мр. Кетлінґ знеохоття глипнув на свого сусіда справа.
— Чим можу вас вдоволити, пане?
— Якби ви, сер, були такі добрі й пояснили мені, якою мовою співали перед хвилиною на сцені ці прегарні пісні, то я був би вам невимовно вдячний.
Мр. Кетлінґ помовчав менш-більш одну мінуту, а потім сказав:
— Українською.
— Дякую, сер.
За хвилину бородатий ірляндець знову звернувся до мр. Кетлінґа.