— Скажіть мені, сер, будь ласка, чи я помиляюся, припускаючи, що люди, які співають українською мовою, називаються українцями?
— Ні, сер, не помиляєтесь.
— Дякую вам, дуже дякую.
Бородатий добродій на часок задумався, а потім знов глянув на м-ра Кетлінґа лагідними, дитячими очима:
— Я напевно не буду в праві, коли скажу, що люди, які звуться українцями, живуть в Індокитаю або в Північнім Марокко?
— Так, ви справді не є в праві.
— Але ви напевно будете тої самої думки, коли я скажу, що край, в якому живуть ці люди, не є ані анґлійською, ані французькою кольонією, бо всі ці землі я знаю, як свою кишеню...
— Справедливо, сер.
— А коли я скажу, що ця країна лежить в Европі, то ви мене просто можете висміяти?
— Ні, сер, навпаки... Ця країна справді лежить в Европі.
— Це дивне, дуже дивне... Але як би ви мені назвали деякі головніші міста і пристані цієї країни, то я не знав би, як дякувати вам за це...
Мр. Кетлінґ замнявся.
— Міста, сер?.. Ну, звичайно, є такі міста... Приміром: Золочів, Тернопіль, Перемишляни, ну й інші такі, сер...
— Е, дякую вам, дуже дякую.
Мр. Вілли Морріс зі скупленням слухав балачки мр. Кетлінґа з бородатим ірляндцем, а коли вони обоє щасливо її скінчили, він запропонував землякові помінятись за місця. Його також скортіло побалакати з людиною, що так справно жвакала ґуму й якій так припала до серця українська пісня.
Ірляндець так само приязно й ввічливо глянув на нового сусіда:
— Ви, сер, хіба не заперечите, коли я скажу, що нинішний концерт почався прекрасно?
Мр. Морріс поважно хитнув видовженим лобом:
— Так, сер, я не заперечу. Навпаки, я навіть додам, що наші українські пісні є, можна сказати, найкращими в світі.
Добродій на 849-ім кріслі майже здивувався.
— Невже, сер, ви цим хочете сказати, що ви українець?..
— Справді так, ви вгадали. І я, і мій товариш, що з ним ви перед хвилиною говорили. Й я додумуюся, що крім нас двох, є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.
Бородатий добродій не довіряв:
— Цікаве, дуже цікаве... Так ви, джентльмени, українці... А... чому ж ви тепер не на сцені?
Мр. Вілли Морріс задумався більш-менш на дві мінути, а потім відповів:
— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе...
Бородатий ірляндець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись... А мр. Вілли Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав т. зв. «пропаганду між чужинцями». Почав її від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.
— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край, один з найбільших в Европі. Її границі, сер, сягають від ріки Висли по Волгу і Кавказ, а від Чорного моря, аж по... по... тут, сер, я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль... В кожному разі, це країна величезна, за це ручу вам словом чести.
Бородатий добродій мовчки слухав мр. Морріса, а його лагідні, дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:
— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке, додумуюсь, добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голяндський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь... І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, всі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало і я був би попрощав на віки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, що так чудово співають! Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сагарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами... Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!
Мр. Вілли Морріс поважно хитнув головою.
— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.
— І тому саме, я не можу простити собі свого неуцтва!.. Ні, не можу! — бідкався бородатий добродій.