Це земля благословить.
Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну струдженим кісткам батьків.
Земля благословить.
Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — гей безжурне шибене хлоп’я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.
Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.
Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.
Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.
1936
Проблєма
— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна...
— Пане директоре... я це розумію. Але моє положення...
— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так... воно справді критичне... І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо...
— Пане директоре... щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити...
— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов’язують т. зв. «перегони праці»... Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!
— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття... Я можу стати до якої-небудь фізичної праці... До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!
— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.
— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці... Я... я...
— Но, прошу?
Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.
Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев’ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам’я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, «аристократичні» пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.
На поважному обличчі пана директора явилася легка ґримаса. «Хм!.. Це ж просто — кістяк, а не жива людина! Але цікавий тип... Здається, чи не анормальний... Вимова і рухи простацькі, але характер письма вказує на розвинену інтеліґенцію. Коли не круглий ідійот, то напевно поет. Зрештою між тими двома типами ріжниці затираються... Хм!.. Свідоцтво — відзначаюче... А ці референції: «Від пана доктора»... «Від пана посла»... Ні! Цей Дзюньо неможливий! Тому місяць впакував мені до ліквідатури якогось свого кузена, а сьогодні «горячо поручає» цього сухітника... Але остаточна пора вже його позбутися... »