Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й, заломивши руки, наче оце збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.
— Цуд цудесний!.. Боженьку!.. Ото раз!..
До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним, широким чолом і чуприною, як житнє колосся.
— Вуйку, може, ви щось жертвуєте на читальню?
Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього була мова.
Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.
Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.
— Павле... Чуєш?..
Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.
— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?
— Ні, вуйно, на читальню.
— Ото раз!..
Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.
— Най! — промовив неждано вуйко Павло.
— Га?..
— Най, кажу! Глуха ‘с?..
Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.
Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.
— Вуйку! Такі ‘сте бідні?..
Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав — і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка зложений вдвоє папір і мовчки положив на скриню. Петро схилив чуприну над льняною скатертю...
... Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіни. На примурку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.
... Вуйко Павло прикучнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій... Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...
... А раннім-ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина: що старий Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь ґрунт на сільську читальню... Люди — дивом-дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак, стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «думдумом»... І кажуть, що на самий Свят-вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з деревляною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав в рідну хату одинак-Василько і відписався від батьківщини...
... І знов пішов Молочним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на рамені на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.
Спомин (1920 рік)
Щедрий вечір всім нам, весела година,
Породила Діва Предвічного Сина!
Ладо, Ладо, Ладо, всім на світі радо,
Щедрий вечір на землі!
Я і менша сестра сидимо на лаві біля печі і майструємо солом’яні хрестики. При тім треба раз у раз хухати закостенілі пальці та кулити під себе босі ноги, бо в хаті зимно, як у ледівні! На стінах мороз, вікна — як мури, під порогом лід, а це, що ми примістились біля самої печі, помагає нам стільки, що собаці п’ята нога. Піч зимна, як жид, а вогонь в грубі погас ще в полуднє. Ну, але ми тим нітрохи не журимось! Най собі журиться Мошкова кобила, що велику голову має... Нас цікавлять сьогодні важніші речі; в нас нині Щедрий вечір, от що! Тож то собі незадовго всяких марципанів луснемо! Го, го! Що то в нас сьогодні на вечерю не буде!.. Буде хліб — раз. Правда, ячмінний, але це дурниця. Буде борщ — два. Борщ — цімис-пікес, з олієм, з крижівками. Гречані голубці — три! А потім... йой! знаєш, Ганю, що?.. Кутя!! Гей, та ж то чистий баль буде, присьисти Боженьку, чистий баль!..