Нарешті Віктору вдалося зібрати всі сторінки та відправити їх назад до теки. Залишилося останнє питання: як вибратися з приміщення?
«Може, відігнати його чимось? — подумав Віктор. — Наприклад, канделябром, адже всі тварини бояться вогню».
Втім, цю ідею довелося відкинути, оскільки канделябр стояв на трюмо біля вікна і скористатися ним не вийшло б у жодному разі. На щастя, ситуація вирішилася сама собою: кіт підвівся з місця, перетнув кімнату й застрибнув у крісло. Дорога була вільна, але Віктор навіть не ворухнувся. Він наче приріс до підлоги, з подивом дивлячись на кота і водночас намагаючись зрозуміти, якому саме явищу став свідком — звичайному збігу чи свідомому вчинку розумної істоти.
— Цього не може бути! Коти не вміють читати думки! — труснув він головою, щоб позбутися моторошної омани.
Ситуація виглядала вкрай безглуздо та нагадувала добре зрежисовану виставу, в якій йому чомусь відводилася роль головного невдахи. Щоправда, невдахою він себе не вважав. Навіть навпаки, адже рукопис зараз був у нього. Шкода тільки, що панові Бове вдалося дешево відбутися. Несподівано на першому поверсі заграла знайома мелодія, і тут Віктор відчув, що настає вирішальна мить.
Коли він зійшов сходами униз, то виявилося, що музика грає у вітальні, куди йому довелося повернутися за канделябром кілька хвилин тому і де тепер у кріслі-гойдалці поряд з каміном сидів пан Бове. На ньому красувався той самий новенький фрак, що й минулого разу, а його волосся було акуратно зачесане назад. Руки старого спиралися на незмінну тростину чорного дерева зі срібною голівкою, коліна вкривав теплий картатий плед. Віктор не бачив обличчя антиквара, однак чомусь був цілком впевнений, що на губах того грає посмішка. Втім, чари пана Бове навряд чи подіяли б знову: Віктор відчував настільки сильну огиду, що ледве стримував себе, щоб не накинутися на нього із кулаками. З іншого боку, він мав бути більш обачним, адже в його плани входило не лише викрити пройдисвіта, але і змусити його заплатити за все сповна.
— О, пан Бове, який приємний сюрприз! — першим заговорив Віктор, намагаючись перекричати гучну музику. — А мені в лікарні сказали, що ви померли від серцевого нападу.
Раптово музика обірвалася. До речі, Віктору так і не вдалося визначити її джерело — в кімнаті не було нічого, що навіть приблизно нагадувало програвач.
— Сподіваюся, ви не поставилися до цієї заяви серйозно? — засміявся антиквар своїм тихим грудним сміхом. — Не можна ж вірити всіляким нісенітницям. Вони, як завжди, там щось наплутали. Запевняю вас, зі мною все гаразд.
— Це добре, — кивнув Віктор і підійшов ближче до каміна. — Адже мені треба багато про що вас розпитати.
— Я готовий відповісти на будь-яке ваше питання, — погодився пан Бове, наче не помітивши сарказму в словах свого опонента. — Тільки будьте обережні. Деякі мої відповіді можуть вам не сподобатися.
— Ви мені погрожуєте?
— Ну що ви, друже! Чим я можу вам погрожувати?
Антиквар повернув голову, і тут Віктор побачив перед собою не блискучого сивоволосого чоловіка, а старого діда у поношеному драному фраку і з сухим сірим обличчям, поцяткованим глибокими зморшками. Але найжахливішими були його очі, які заволікала білувата каламутна плівка. Вона нагадувала більмо і говорила про те, що пан Бове повністю сліпий, хоча це і здавалося абсолютно неймовірним.
— Ви... Ви... — Віктор настільки сторопів, що не знайшовся, що сказати. Він чекав чого завгодно — сильного супротивника, загроз та шантажу, і навіть смертельного протистояння, — але тільки не цього. — Що сталося з вашими очима? — повільно вимовив він, одночасно намагаючись впоратися з сильною нудотою.
— Не думаю, Вікторе, що це те питання, яке вас цікавить, — пан Бове зайняв попередню позу — повернувся обличчям до каміна і поклав руки на тростину. — Чи не так?
— Ви маєте рацію, — у Віктора чомусь з'явилося непереборне бажання втекти звідси якнайдалі. — Просто ви захопили мене зненацька. Але я дійсно б хотів про дещо дізнатися. Тільки не намагайтеся мені брехати — я бачу вас наскрізь.