Такі розкоші, як особисті таємниці та двері до спочивальні, призначені для людей, яким пощастило більше, ніж королям.
Гордовиті чоловіки в бойовому спорядженні й гордовиті жінки з відшліфованими до блиску ключами — дехто з них за життя короля Утріка завдавав йому чимало прикростей — вервечкою сунули повз Ярві та його матір, несамовито тиснучи їм руки, пхаючи недоладні похоронні дарунки й високомовно вихваляючи діяння загиблого володаря. Вони побивалися, що Ґеттландія ніколи більше не побачить такого правителя, а тоді, схаменувшись, кланялись і врочисто казали Ярві: «Мій королю», — а тим часом, ховаючись за усмішками, без сумніву, міркували, як найкраще для себе використати те, що на Чорний престол зійде цей однорукий слабак.
Час від часу мати шипіла до Ярві: «Сядь. Ти король. Не вибачайся. Ти король. Поправ пряжку на плащі. Ти король. Ти король. Ти король», — немовби, попри очевидне, намагалася переконати в цьому його, себе й увесь світ.
Авжеж, такого спритного торговця, як його мати, годі й шукати на теренах Потрощеного моря, але Ярві сумнівався, що навіть їй до снаги продати цей товар.
Вони сиділи, доки вогонь багаття не стух до слабкого мерехтіння, а вирізьблена на носі голова дракона не обвалилася, здійнявши вихор жарин. Світанок першим тьмяним мазком торкнувся хмар, зблиснув на мідяній бані Зали Богів, пробудив морське птаство, яке сповнило повітря своїм ячанням. Тоді мати плеснула в долоні, і раби, брязкаючи ланцюгами, заходилися кидати землю на жариво, зводячи великий курган, що височітиме поруч із курганами дядька Утіля, якого забрав шторм, діда Бревера й прадіда Анґульфа на прізвисько Ратиця. Порослі травою горби тяглися низкою вздовж берега, гублячись у далечі серед піщаних дюн, зникаючи в імлі часів, коли Та-Хто-Пише ще не виявила жінкам таємницю літер і міністри ще не навчилися втримувати імена померлих у своїх високих книгах.
Мати Сонце показала сліпуче обличчя й запалила край моря. Невдовзі відплив забере з собою силу-силенну кораблів, що чекали на піску, готові нести воїнів до Ванстерландії — мститися Ґром-ґіль-Ґормові. Кораблі мали корму таку саму гостру, як ніс, і завдяки цьому могли однаково швидко пливти що вперед, що назад.
Твердо стискаючи руків’я меча, дядько Одем зійшов на пагорб. Його легка усмішка поступилася місцем суворому виразу воїна.
— Пора, — мовив він.
Тоді Ярві підвівся, ступив повз дядька наперед, високо здійняв не свого меча й, проковтнувши страх, загорлав щосили:
— Я, Ярві, син Утріка і Лайтлін, даю клятву! — Вітер підхопив його слова. — Я клянуся сонцем і місяцем! Я клянуся перед Тою-Хто- Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Нехай брат мій, і батько мій, і всі мої пращури, поховані тут, будуть мені за свідків. Нехай Той-Хто-Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Нехай усі ви будете мені за свідків. Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька та мого брата! Клянуся!
Вояцтво, що зібралося довкола, на знак схвалення мовчки вдарило «бородатими» сокирами[2] по шоломах, загупало кулаками в розфарбовані щити, затупотіло чоботами по Батькові Землі.
Дядько Ярві насупився.
— Це важка клятва, мій королю.
— Нехай я і пів чоловіка, — відповів Ярві, силкуючись засунути меча до піхов, обтягнутих овечою шкурою. — Але клятву я можу дати цілу. Принаймні воїни це оцінили.
— Вони ґеттландці, — сказав Гурік. — Вони цінять учинки.
— А як на мене, це чудова клятва, — Ісріун підійшла до них, її пшеничне волосся маяло на вітрі. — Королівська клятва.
Ярві усвідомив, що неабияк радий її бачити. Якби ж то ще тут більше нікого не було! Тоді він спробував би поцілувати її знову, і, можливо, цього разу йому вдалося б краще. Але він міг лише всміхнутися й на прощання незграбно підняти свою незграбну руку.
Час на поцілунки прийде, коли вони зустрінуться наступного разу.
— Мій королю, — здавалося, навіть в очах матері Ґундрінг — сухих повсякчас, чи дим був, чи курява, чи вітер, — сьогодні стояли сльози. — Нехай тобі щастить на погоду, а ще більше нехай щастить у бою.
— Не турбуйся, моя міністерко, — відказав він. — Може, я й не загину.
Його рідна мати не зронила й сльозинки. Лише знову поправила скривлену пряжку плаща й промовила:
— Стій, як король, Ярві. Говори, як король. Бийся, як король.
— Я і є король, — відказав він, хоч це й звучало брехнею, а тоді додав, витиснувши крізь стиснуте горло: — Ти пишатимешся мною, — хоча й гадки не мав, як цього досягти.
2
«Бородаті» сокири — різновид сокири з відтягнутою вниз передньою частиною леза («бородою»), через що між сокирищем і лезом лишається виїмка.