— Клятий работорговець! — Анкран проштовхався до Ярві, схопив його за зап’ясток, щоб поглянути. — Ти ж сказав, що вмієш веслувати!
Ярві лише стенув плечима й пробурмотів:
— Я ж не сказав, що добре.
— Схоже, у цьому світі вірити нікому не можна, — здійнявши чорну брову, мовила Сумаель. — І як він веслуватиме одною рукою?
— Якось пристосується, — підходячи, відказав Тріґґ. — У нас дев’ять вільних місць і дев’ять рабів. — Він навис над дівчиною, мало не торкаючись її гострого носа своїм плескатим. — Чи, може, ти хочеш пересісти на лавку?
Сумаель лизнула рубець на губі та обережно відступила.
— Я краще перейматимуся курсом.
— Чудова думка. Каліку прикувати до Джаудового весла.
Ярві потягли проходом між лавками, на яких за величезними веслами сиділо по три чоловіки — усі голомозі, худорляві, у нашийниках. Усі дивилися на нього з різною сумішшю співчуття, жалощів до себе, нудьги й презирства.
Якийсь чоловік, згорбившись рачки, драїв палубу. Обличчя його ховалося за сплутаними пелехами й бородою невизначеного кольору. Він мав такий нужденний вигляд, що проти нього будь-хто з веслярів видавався королевичем. Охоронець байдуже копнув його, наче бездомного пса, і неборака відповз із дороги, волочучи за собою важезний ланцюг. Чого-чого, а ланцюгів на кораблі, схоже, не бракувало.
Із силою — більшою, ніж того вимагали обставини, — Ярві жбурнули на лавку між двома іншими рабами, вигляд яких аж ніяк не підбадьорював. На кінці весла сидів здоровезний південець із грубою складкою м’язів у тому місці, де мала бути шия. Задерши голову, він дивився, як над ними кружляють морські птахи. Біля кочета[4] сидів похмурий чоловік у літах, невисокий, але кремезний, і длубався в мозолях на широких долонях. Його жилаві передпліччя були вкриті густим сивим волоссям, а на щоках видніли судини, що потріскали від життя просто неба.
— А хай йому грець! — хитаючи головою, буркнув старший, коли охоронці прикували Ярві біля нього. — У нас на веслі каліка.
— Ти ж молився про допомогу, хіба ні? — не обертаючи голови, відказав південець. — Ось і маєш.
— Я молився про допомогу з двома руками.
— Будь вдячним і за половину того, про що просив, — мовив Ярві. — Повір мені, я взагалі не просив собі такої долі.
Здоровило скоса поглянув на Ярві, і кутики його губ трішки задерлися догори.
— Коли треба підняти важку ношу, то піднімай, а не плачся. Я Джауд, а твій похмурий сусід по веслу — Рульф.
— Мене звати Йорв, — відповів Ярві, що заздалегідь продумав свою історію. «Бережи брехню так ретельно, як зерно взимку», — сказала б мати Ґундрінг. — Я був кухарчуком…
Старший весляр тренованим рухом скрутив язик трубочкою, смикнув головою набік і сплюнув за борт.
— Тепер ти ніхто, і край. Забуть про все, крім наступного змаху весла. Так легше.
Джауд важко зітхнув.
— Не дозволяй Рульфові вичавити з тебе всю веселість. Він кислий, як лимон, але добрий товариш, що прикриє тобі спину, — південець надув щоки й пихнув. — Хоча, треба визнати, що цього ніколи не станеться, поки ви прикуті до весла пліч-о-пліч.
Ярві сумовито розсміявся — можливо, вперше, відтоді як став рабом. Можливо, вперше, відтоді як став королем. Та сміх його не тривав довго.
Дверцята юта зі стуком розчахнулися, і звідти бундючною ходою на світло вийшла жінка, театрально здійняла руки й пронизливо вигукнула:
— Я прокинулась!
Вона була дуже висока, з гострими, яструбиними рисами обличчя, блідим шрамом, що перетинав смуглу щоку, і волоссям, зібраним у вузол. Її вбрання було строкатою і вкрай непрактичною мішаниною десятка культур: шовкова сорочка, з рукавів якої звисали обтріпані торочки; сріблясте хутро, яке ворушив вітер; рукавиця без пальців на одній руці, безліч перснів на другій; оздоблений кришталем пояс, золочений кінець якого хльоскав по руків’ю кривого меча, почепленого безглуздо низько.
Жінка відштовхнула ногою найближчого весляра, щоб поставити гостроносий чобіт на лавку, і, зблиснувши золотими зубами, широко всміхнулася до всього корабля.
Невільники, сторожа й матроси негайно заходилися плескати в долоні. Не приєдналися до них тільки Сумаель, що сиділа на юті, вперши язик у щоку, обідранець, який далі шурував пемзовим шкребком палубу, та Ярві, колишній король Ґеттландії.
— Клята сука, — плещучи, витиснув Рульф крізь вищирені в робленій усмішці зуби.
— Краще плескай, — прошепотів Джауд.