Рульф знову сплюнув.
— Попередній Верховний король був добряча сволота, але той хоч вважав себе першим серед братів-королів. А цей теперішній що старішим стає, то більшої влади хоче. Він та його клята міністерка не заспокояться, поки не вилізуть вище за те своє Єдине Божество й не змусять весь світ кланятися своїм зморщеним дупам.
— Той, хто молиться Єдиному Божеству, не вибирає свій шлях: усе вже визначено нагорі, — замислено промовив Ярві. — Така людина не може відмовити на прохання та повинна схилятися перед наказами. — Він узяв до рук свого ланцюга і, суплячись, глянув на нього. — Єдине Божество викує ланцюг для всього світу, починаючи від Верховного короля, через менших королів і аж до нас — кожна ланка на своєму місці. Усі будуть рабами.
Джауд скоса зиркнув на нього.
— У тебе глибокі думки, Йорве.
Ярві стенув плечима й кинув ланцюг.
— Весляреві з них користі небагато, справна рука придалася б більше.
— І все ж як один бог може давати раду цілому світові? — Рульф обвів рукою гниле місто разом з усіма його мешканцями. — Як один бог може дбати одночасно за худобу й за рибу, за море й за небо, за війну й за мир? Це ж якесь безглуздя.
— Може, Єдине Божество подібне до мене, — Сумаель простягнулася на юті, спершись на лікоть, поклавши голову на плече й звісивши одну ногу.
— Таке саме ліниве? — пробурчав Джауд.
Навігаторка вишкірилася.
— Воно визначає курс, а багато менших божків сидять, прикуті ланцюгами, і гребуть.
— Даруйте мені, о всемогутня! — мовив Ярві. — Але мені видається, що й на вас є ланцюг.
— Поки що, — відказала дівчина, закидуючи ланцюжок за плече, наче шалик.
— Один бог, — знову зневажливо пирхнув Рульф і похитав головою, дивлячись на недобудований храм.
— Краще один, ніж жодного, — пробурчав Тріґґ, проходячи повз.
Веслярі примовкли: ці слова нагадали їм, що далі курс лежить повз край шендів, які не мають жалю до чужинців, не моляться жодному богові й не схиляються перед жодним королем, хоч би яким верховним він себе вважав.
Утім, великі небезпеки означають великий зиск, про що Шадікширрам повідомила команду «Південного вітру», коли застрибнула на борт, тримаючи високо в руці нашкрябану рунами торговельну ліцензію. Очі її переможно горіли, наче вона отримала її з рук самого Верховного короля.
— Цей папірець не захистить нас від шендів, — пробурчав хтось із задніх лавок. — Вони обдирають шкіру з полонених і їдять власних мерців.
Ярві пирхнув. Він вивчав мови і звичаї більшості народів Потрощеного моря. «Невігластво — пожива для страху, — часто казала мати Ґундрінг. — А знання — його смерть». Коли дізнаєшся більше про котрийсь народ, то розумієш, що він анічим не відрізняється від інших.
— Шенди не люблять чужинців, бо ми постійно захоплюємо їх у рабство. Вони не дикіші за будь-кого з нас.
— Невже такі самі люті, як оцей? — стиха пробурмотів Джауд, вказуючи очима на Тріґґа, що розмотував батіг.
По обіді — з новою ліцензією, новим вантажем, але тими самими ланцюгами — вони взялися веслувати на схід. Вежа Міністерства змаліла, а згодом і зовсім зникла в імлистій далечині за кормою. Надвечір вони кинули якір у затишній бухті серед скель. Мати Сонце, сідаючи за краєм світу, розсипала золото по воді й розмалювала хмари дивними барвами.
— Не подобається мені це небо! — Видершись на щоглу, Сумаель сиділа на реї[5] та похмуро вдивлялася в обрій. — Нам слід перечекати завтрашній день тут.
Шадікширрам відмахнулася від її остороги, як від надокучливої мухи.
— Хіба на цьому ставку бувають сильні шторми? До того ж мені завжди неабияк щастить на погоду. Ми рушимо далі.
Не зважаючи на Сумаель, яка хитала головою, дивлячись на небо, капітанка викинула порожню пляшку за борт і гукнула Анкранові, щоб приніс нову.
«Південний вітер» м’яко погойдувався на хвилях. Моряки й сторожа з’юрмилися на носі корабля довкола жарівні, щоб побавитися в кості на дріб’язок. Котрийсь із веслярів тонким, надтріснутим голосом завів сороміцької пісні. Якоїсь миті він забув слова і замість них мугикав щось нерозбірливе, але наприкінці його все одно нагородили скупим утомленим сміхом і глухими схвальними ударами кулаків по веслах.
Другий невільник басовито затягнув пісні про Бейла Будівничого, який насправді будував лише гори з трупів. Вогнем і мечем, а також суворим словом для всіх незгодних, він першим здобув собі титул Верховного короля. Але тирани мають значно кращий вигляд, коли дивитися на них з далечі століть, тож невдовзі до співу долучилися й інші голоси. Урешті-решт, Бейл — як і належить героям — пройшов крізь Останні Двері в битві, пісня — як і належить пісням — скінчилася, і співець отримав свою порцію стукотіння по дереву.