Джо Аберкромбі
Пів світу
Присвячується Єві
Гине худоба,
родичі гинуть,
і смертний ти сам,
та смерти не відає
слава гучна
гідних учинків.
Старша Едда, Повчання Високого[1]
1. ІЗГОЇ
ГІДНА
В ін завагався лише на мить, але цього Шпичці вистачило, щоб угатити ободом щита йому по яйцях.
Навіть несамовитий галас інших учнів — усі вони бажали їй поразки — не заглушив Брандового стогону.
Її батько не раз казав: «Та мить, коли ти загаєшся, буде миттю, коли ти помреш», — і Шпичка у своєму житті — на краще чи на гірше (переважно, либонь, на гірше) — завжди послуговувалася цією порадою. Вискаливши зуби в бойовому вищирі (її улюблений вираз обличчя, коли вже на те пішло), дівчина скочила з колін і напосіла на Бранда ще затятіше.
Вона навалилася на нього плечем, їхні щити вдарилися й заскреготіли один об одного. Із перекивленим від болю обличчям, Бранд позадкував, грузнучи в піску й заточуючись. Він махнув дерев’яним мечем, але Шпичка пірнула під удар і знизу щосили рубонула противника по литці, трохи нижче від того місця, де гойдався поділ кольчужної сорочки.
Слід віддати Брандові належне: він навіть не зойкнув, лише скривився й відступив, шкутильгаючи. Шпичка випросталася, чекаючи, оголосить майстер Гуннан її перемогу чи ні, але той стояв мовчки, наче статуї в Залі Богів.
Деякі майстри-військовики судили поєдинки так, ніби дерев’яні мечі були справжніми, і зупиняли двобій одразу після удару, який став би смертельним, якби билися сталевими клинками. Але Гуннан хотів, щоб його учні лупцювали одне одного, доки хтось не припиняв опору остаточно. Старому майстрові подобалося давати їм важку й болісну науку, і — боги свідки — Шпичка тої науки скуштувала на його тренувальному бойовищі аж задосить. І тепер залюбки поділиться нею з Брандом.
Вона глузливо посміхнулася противникові — її другий улюблений вираз — і закричала:
— Ну ж бо, нападай, боягузе!
Бранд був дужий, як віл, і мав ще чимало запалу до битви, але він утомився й накульгував, а береговий схил давав перевагу Шпичці. Вона ухилилася від одного удару, ухилилася від другого, а тоді, крутнувшись, вислизнула від неоковирного маху з-над голови й опинилася перед незахищеним боком противника. «Найкращі піхви для твого меча — спина ворога», — завжди казав її батечко, але бік теж згодиться. Її дерев’яний меч зацідив Брандові по ребрах із таким звуком, ніби розкололася колода. Хлопець безпорадно заточився, а Шпичка вискалилася ширше. Завдати влучного удару — це для неї була найбільша насолода у світі.
Вона пхнула Бранда ногою в зад, і хлопець брьохнувся рачки в прибій. Чергова хвиля, відкочуючись із сичанням, підхопила його меч і понесла геть, доки той не застряг у прибережних водоростях.
Шпичка підступила до Бранда, і той, кривлячись від болю, звів на неї погляд. Половину обличчя йому заліпило мокре волосся, а на зубах була кров від удару головою, якого вона завдала йому раніше. Мабуть, їй мало би стати жаль його, але Шпичка вже віддавна не могла дозволити собі жалощів.
Натомість вона приклала Брандові до шиї пощербленого дерев’яного клинка й запитала:
— Ну?
— Гаразд, — важко дихаючи, ледве витиснув він і кволо відмахнувся. — Здаюся.
— Ага! — вигукнула вона йому просто в обличчя.
— Ага! — загорлала вона до похнюплених хлопців довкола.
— Ага! — обернулася вона до майстра Гуннана, а тоді переможно скинула щит і меч до мжичного неба.
Кілька млявих сплесків у долоні, невиразне бубоніння — та й по всьому. Куди посередніші звитяги діставали значно щедріші вітання. Але Шпичка була тут не заради оплесків.
Вона була тут заради перемоги.
Іноді Мати Війна торкається дівчинки, і тоді цю дівчинку навчають битися на бойовищі разом із хлопцями. Серед молодших учнів завжди трапляється кілька дівчат, але що далі, то менше їх лишається: вони або обирають собі відповідніший фах, або їх змушують його обирати, на них гримають, їх цькують і луплять, аж доки не виполють із корінням цей ганебний бур’ян, зоставивши самий лише цвіт — славетне чоловіцтво.
Якщо ванстерці порушували кордон, чи острів’яни вчиняли набіги на береги, чи до будинку вночі вдиралися злодії, ґеттландські жінки не вагаючись хапалися за мечі й билися до загину — і деякі билися збіса добре. Так було завжди. Але коли востаннє траплялося, щоб дівчина пройшла випробу, склала присягу й здобула собі право бути серед воїнів?