— Прощавай, друже.
Весло, втім, лишилося байдужим до такого вияву почуттів, тож, зітхнувши на прощання, вона скинула з гуркотом свою подорожню скриню на причал, а тоді сама зіскочила за нею.
Мати Сонце споглядала на Торлбю з ясного неба й усміхалася. Шпичка заплющила очі, відкинула голову й теж усміхнулася, коли солоний вітерець поцілував її пошрамовані щоки.
— Ось такою має бути погода, — прошепотіла вона, пригадуючи задушливу спеку Першограда.
— Гай-гай, — Рульф, що саме прив’язував кормову линву, спинився й зачудовано похитав лисуватою головою. — Аж не віриться, як ти змінилася відтоді, як уперше сіла за заднє весло на цій лодії. І річ не лише в тому, що ти виросла.
— Із дівчинки перетворилася на жінку, — озвався отець Ярві, вибираючись із «Південного вітру» на причал.
— А з жінки — на справжню героїню! — вигукнув Досдувой, стискаючи Шпичку у ведмежих обіймах. — Пригадуєш, як ті тровенландці на Дивній співали пісню про тебе? Демоницю, що вбила десятьох воїнів і врятувала Імператрицю Півдня! Жінку, що дихає вогнем, а очима кидає блискавиці!
— І зі зміїним хвостом. Так було в пісні, еге ж? — докинув Фрор, підморгуючи їй здоровим оком.
— Скільки не дивився на твою дупу, — замислено промовив Колл, — так і не побачив там хвоста… ой! — зойкнув він, коли мати дала йому запотиличника.
Досдувой далі потішався над тровенландцями.
— Але ж і міни вони мали, коли збагнули, що ти сидиш просто перед ними!
— А потім вони взялися прохати Шпичку стати з ними до бою, — Рульф і собі розсміявся. — От же ж бісові телепні!
— Ну, ми їх попереджали, — пробурчав Фрор. — Що ти тоді сказала їм, Сафріт?
— Що хоч вогнем вона й не дихає, але все одно вгріє вас добряче.
— І Шпичка надерла їм їхні білі дупи одну за одною, а потім ще й скинула їхнього капітана в річку! — вигукнув Колл, вистрибуючи на край борту й витягуючи руки в сторони для рівноваги.
— Добре, що він хоч не потонув під тою кригою, — зауважив Рульф.
Попри теплу днину, Шпичка мерзлякувато пощулилася на ту згадку.
— Святі боги, але ж і холодно було на Дивній.
Цьогоріч крига з’явилася рано. Вона тріщала під кілем лодії, а за тиждень після Горішнього волоку скувала річку намертво. Їм довелося витягнути «Південний вітер» на берег і, обернувши догори дном, знову перетворити його на прихисток. У ньому, збившись докупи, як стадо овець у кошарі, команда зимувала два морозяні місяці.
Шпичка й далі старанно тренувалася, мовби чула голос Скіфр, який наказував їй. А може, навіть старанніше. Вона билася з Досдувоєм, Фрором, Коллом, Рульфом, але, хоч і бачила, що Бранд уважно спостерігає за поєдинками, ніколи не просила його.
Вона й далі прокидалася так само рано, як її будила Скіфр. А може, навіть раніше. У темній холоднечі крізь пару від власного дихання Шпичка бачила, як поволі здіймаються й опадають уві сні його груди. Їй страшенно кортіло лягти біля нього, відчути тепло його тіла, як колись, але натомість Шпичка змушувала себе вилазити на лютий мороз. Зціпивши зуби від болю в пораненій нозі, вона бігла білою пустелею, ельфійський браслет на зап’ястку світився холодним білим сяйвом, а на безкрайому білому небі слалася тільки смужка диму від їхнього табірного вогнища.
Вона мала те, чого завжди прагнула. Хай що б там не казав Гуннан і такі, як він, Шпичка довела, що вона — справжня войовниця, заслужила собі привілейоване місце в команді міністра, а про її славетні діяння тепер співали пісень. Вона послала кільканадцятьох людей крізь Останні Двері. Вона здобула неоціненну винагороду від наймогутнішої жінки у світі. І пожинала плоди цього всього.
Тисяча миль самотності й порожнечі.
Шпичка завжди почувалася щасливішою у товаристві лише себе самої. Але врешті-решт від цього товариства її стало нудити так само, як і всіх решту. Тож тепер, зійшовши на пристань Торлбю, вона міцно обійняла Сафріт, стягнула Колла з борту лодії і скубнула його за неслухняну чуприну, поки він зніяковіло виривався. Відтак підійшла до Рульфа й поцілувала його в лисувате чоло, після чого обхопила Фрора та Досдувоя і, хоч ті пручалися й пахли не надто приємно, здушила їх обох в обіймах. Коли Шпичка вперше зустріла їх, хмурий велетень і пошрамований ванстерець смерділи, як лайно, і видавалися страшними, як вовки, але тепер стали їй за братів.
— Чорт забирай, я сумуватиму за вами, кляті поганці!
— Хтозна, можливо, наші шляхи незабаром знову перетнуться, — озвалася мати Скер, яка досі сиділа, зручно простягнувшись серед припасів, де вона провела більшу частину їхньої подорожі додому.