— Сподіваюся, що ні, — пробурмотіла Шпичка собі під ніс. Окинувши очима знайомі обличчя, вона вирішила спробувати востаннє: — Звідки в тебе цей шрам, Фроре?
Ванстерець розтулив рота, мабуть збираючись учергове віджартуватись. У нього завжди був якийсь дотеп напоготові. Але потім його погляд упав на її пошрамовані щоки, і він, нічого не сказавши, замислився. Відтак глибоко вдихнув і поглянув їй просто в очі.
— Мені було дванадцять. Ґеттландці напали перед світанком. Більшість поселян вони забрали в неволю. Мати боронилася, і її вбили. Я намагався втекти. Їхній ватажок рубонув мене мечем і лишив помирати. Ось так мені дістався цей шрам.
Правда виявилася не надто приємною. Але було ще щось. Щось у Фроровому погляді, від чого волосся на Шпиччиному карку стало дибки. Її голос злегка надломився, коли вона запитала:
— Хто був їхній ватажок?
— Вони називали його Гедландом.
Шпичка поглянула на меч, який носила на поясі. Меч, який колись належав її батькові.
— Отже, то був цей меч?
— Боги часом готують нам дивні страви.
— Але ж ти вирушив у плавання з ґеттландцями! Бився опліч мене! Хоча знав, що я його донька…
— І я про це не шкодую, — Фрор стенув плечима. — Помста ходить лише колами. Від крові до крові. Смерть чекає на кожного. Можна прямувати до неї, вгинаючись під тягарем ненависті. Як це багато років робив я, — він глибоко втягнув повітря, а потім випустив його із зітханням. — Або можна покинути цей тягар. Бувай здорова, Шпичко Бату.
— Ти теж, — пробурмотіла вона, не маючи гадки, що казати — ба навіть що думати.
Шпичка востаннє скинула поглядом на «Південний вітер», що вже стояв на прив’язі, біля причалу. З голубок на кормі й на носі лущилася біла фарба. Протягом року цей човен був їй домівкою. Її найкращим другом і найгіршим ворогом. Вона знала на ньому кожну дощечку, кожну заклепку. Тепер лодія мала інший вигляд, ніж рік тому, коли вирушала з Торлбю. Пошарпана негодою, побита, пошрамована й загартована. Як сама Шпичка. Вона шанобливо кивнула «Південному вітру» на прощання, завдала на плече скриню з речами, обернулася й…
Бранд стояв просто позаду неї, так близько, що вона майже відчувала його віддих на своєму обличчі. Рукави були закасані так, що видно було шрами, які зміїлися вздовж зап’ястків. Він видавався сильнішим, спокійнішим і гарніший на вигляд, ніж будь-коли.
— То що, мабуть, до зустрічі, — сказав він.
Його очі пильно дивилися на неї, зблискуючи з-за пасом волосся, що впали йому на обличчя. Останні пів року Шпичка, здавалося, тільки те й робила, що силкувалася не думати про нього. Це було так само боляче, як і думати, а може, й гірше через усвідомлення того, що їй це не вдається. Важко забути когось, хто сидить за три весла перед тобою, і ти постійно бачиш його плечі, що рухаються з кожним змахом, його лікоть, зігнутий над веслом, окраєць його обличчя, коли він озирається.
— Ага, — пробурмотіла Шпичка, опустивши погляд. — Мабуть.
Вона обійшла його й рушила геть, ступаючи по хистких дошках причалу.
Можливо, прощатися з ним ось так після всього, через що вони пройшли, було надто жорстоко. Можливо, надто боягузливо. Але вона мусила лишити його позаду, а разом із ним лишити своє розчарування, сором і дурість. Відкладаючи на потім те, що так чи інак мусиш зробити, не доб’єшся нічого, крім болю.
Чорт забирай, вона вже починає думати як Скіфр.
Усвідомлення цього Шпичку радше втішило.
Торлбю змінився. Усе видавалося меншим, ніж вона пам’ятала. Сірішим. Пустиннішим. Причали й близько не були такими залюдненими, як колись. Жалюгідна жменька рибалок поралася зі своїм вертким уловом, що зблискував сріблястою лускою. При брамі стояли самі лише молоді вартові, і Шпичка замислилася, куди ж поділися старші. Одного вона знала з тренувального бойовища, і коли проходила повз, очі його зробилися великі, як блюдця.
— Це вона? — почувся чийсь шепіт.
— Так, Шпичка Бату, — відповіла якась жінка стишеним голосом, мовби промовляла магічне заклинання.
— Та, про яку співають?
Отже, слава випередила її. Аж не віриться. Шпичка випростала плечі, наділа хоробре обличчя й пішла собі, невимушено помахуючи лівою рукою, на якій блищав ельфійський браслет. Блищав як власним сяйвом, так і відбиваючи сонячні промені.
Вона дісталася вулиці Ковадл. Покупці оберталися й витріщались на неї, замовкали молоти, і ковалі визирали назовні, а Шпичка простувала собі, насвистуючи пісеньку. Ту, яку співали тровенландці, — про демоницю, що врятувала Імператрицю Півдня.