А чому б і ні? Хіба вона не заслужила на це?
Шпичка підіймалася тими самими стрімкими вуличками, якими колись отець Ярві вивів її з підземелля цитаделі і з яких почалася її подорож спершу до Скекенгауза, а потім до Калиєва й Першограда. Їй здавалося, що відтоді минуло ціле століття. Вона повернула у вузенький провулок, у якому знала кожен камінь.
Позаду почулися якісь тихі голоси. Шпичка обернулась і побачила, що за нею ув’язалася зграйка дітлахів, які з шанобливим острахом визирали з-за рогу. Достоту як ті, що бігли за її батьком, коли він бував у Торлбю. Достоту як він, Шпичка весело помахала їм рукою. Достоту як він, вищирила зуби й шикнула на них. Дітлахи з криками порозбігалися.
Скіфр завжди казала, що історія ходить колами.
Ось і вузький будинок, сходинка, вичовгана посередині, двері, які батько оздобив поганенькими різьбленнями — усе те саме, що й було, але Шпичка невідь-чому нервувала. Серце гучно калатало, коли вона простягнула руку, щоб штовхнути двері, але останньої миті передумала, склала руку в кулак і постукала. Мовби жебрачка, вона ніякового чекала на порозі власного дому, міцно стискаючи пальцями мішечок на шиї і думаючи про те, що їй розповів Фрор.
Можливо, її батько не був таким хорошим, яким вона завжди його вважала. Можливо, її мати не була такою поганою. Можливо, ніхто не був ні цілковито хорошим, ні цілковито поганим.
Відчинила мати. Після всього, що сталося, дивно було бачити, що вона геть не змінилася. Хіба що додалися дві-три сиві волосини. На мить Шпичка почула себе знову дівчинкою, яка ховає свій страх і гнів під хоробрим обличчям.
— Мамо…
Чіпляючись пальцями за золоті й срібні кільця, уплетені в закошлане волосся, вона спробувала пригладити нестрижений бік голови. Марно й намагатися: ті хащі годі було розчесати навіть сокирою. «Цікаво, — подумала Шпичка, — що перше вшпигне материн язик: рейвах на голові, потворні шрами на щоках, обшарпаний одяг чи…»
— Гільдо! — материне обличчя освітилося радістю, і вона так міцно стиснула Шпичку в обіймах, що тій аж дух забило. Раптом відпустила доньку на відстань витягнутої руки, оглянула її з голови до ніг, сяючи усмішкою, і знову обійняла щосили. — Вибач, Шпичко…
— Можеш звати мене Гільдою. Якщо хочеш, — Шпичка реготнула. — Приємно чути це ім’я.
— Раніше воно тобі не подобалося.
— За останній рік багато чого змінилося.
— Тут теж. Війна з ванстерцями, король занедужав, а прамати Вексен не дозволяє кораблям заходити до нашої гавані… але на все це ще буде час.
— Ага.
Шпичка поволі зачинила за собою двері й прихилилася до них. Лише тоді вона усвідомила, як утомилася. Так, що мало-мало не сповзла вниз і не всілася дупою просто на підлогу в передпокої.
— Ми чекали на ваше прибуття ще кілька місяців тому. Я вже почала хвилюватися. Правду кажучи, я почала хвилюватися ще того дня, коли ви відплили…
— Річка замерзла.
— Я мала б здогадатися, що навіть пів світу — це замало, щоб завадити моїй доньці повернутися. Ти виросла. Святі боги, як ти виросла!
— Ти нічого не скажеш про мою зачіску?
Мати простягнула руку й заправила неслухняне пасмо Шпичці за вухо, ніжно торкнулася пучками пальців пошрамованої щоки.
— Важить тільки те, що ти повернулася жива. Я чула неймовірні й страшні розповіді про… Отче Мире, що це таке?!
Вона схопила доньку за зап’ясток і підняла його. Сяйво ельфійського браслета впало їй на обличчя, очі спалахнули золотистими відблисками.
— Це… — пробурмотіла Шпичка, — це довга історія.
ВІТАННЯ
Бранд сказав, що допоможе розвантажити лодію.
Може, тому, що це був добрий учинок. Може, тому, що хотів відтягнути прощання з командою. А може, тому, що боявся зустрічі з Рін. Боявся дізнатися, що поки його не було, з нею сталося якесь лихо. Боявся, що вона винуватить у цьому його.
Тож Бранд сказав, що допоможе розвантажити лодію, якщо тільки цього разу не треба буде тримати самому всю її вагу, а потім переконав себе, що це добрий учинок. Урешті-решт, мало в якому доброму вчинку немає бодай дрібки корисливості.
Коли вони закінчили й половина команди вже розійшлася кожен своєю дорогою, він обійняв Фрора, Досдувоя, Рульфа, і вони посміялися, пригадуючи Оддині жарти під час подорожі Дивною. Вони сміялися, тимчасом як Мати Сонце сідала за пагорби Торлбю, а тіні густішали, збираючись у різьбленнях, які своїм плетивом вкривали тепер усю щоглу, від гори до низу.