— То ти не змогла дочекатися й приїхала сама до мене?
Отже, жартівливо скалозубимо.
— Під моїм будинком залицяльники вишикувались у чергу аж від самого порту. Такої кількості чоловіків, що зітхають за моєю вродою, мені несила терпіти.
Вона притиснула пальцем одну ніздрю й висякалася другою в багнюку.
— У тебе новий меч, — сказав він, поглянувши на її пояс.
Шпичка підчепила пальцем просту хрестовину й витягнула клинок до половини. Бранд із легесеньким дзенькотом видобув його повністю.
— Від найкращої ковалині на берегах Потрощеного моря.
— Святі боги! Вона стала неабиякою майстринею!
Бранд провів великим пальцем по знаку Рін, викарбуваному в долі[5], вимахнув мечем кілька разів і, заплющивши одне око, глянув уздовж леза. Ясна сталь заблищала під промінням Матері Сонця, вістря заіскрило.
— Я не мала часу, щоб якось оздобити його, — сказала Шпичка, — але він починає мені подобатися таким, як є.
Бранд тихо присвиснув.
— Це добра сталь.
— Виготовлена з кісток героя.
— Справді?
— Я вирішила, що достатньо носила батькові кісточки на шиї.
Він з широким усміхом повернув їй меча. Шпичка несамохіть усміхнулась у відповідь.
— Я гадав, Рін тобі відмовила.
— Ніхто не відмовляє королеві Лайтлін.
Бранд глянув на неї зі своїм спантеличеним виразом.
— Тобто?
— Золота королева бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином, — відказала Шпичка, ховаючи меча до піхов.
Бранд витріщився на неї, роззявивши рота, доки нарешті до нього не дійшло.
— Знаю, про що ти думаєш, — Шпичка понурила плечі. — У мене навіть щита нема.
Він заклацнув рота.
— Я думаю, що ти сама — щит, і то найкращий. Якби я був королевою, я б теж вибрав тебе.
— Мені шкода розбивати твої надії, але навряд чи ти коли-небудь станеш королевою.
— Сукні мені все одно не пасують, — він повільно похитав головою і знову всміхнувся. — Оце так! Шпичка Бату, Обраний Щит.
— А що в тебе? Уже врятував Ґеттландію? Я бачила, як ви збиралися на березі. Ватага юних звитяжців. Не кажучи вже про кількох сивочолих ветеранів.
Бранд скривився.
— Нічого ми не врятували. Убили старого селянина. Накрали ковбас. Спалили село через те, що воно стояло на неправильному боці річки. Захопили рабиню, — він почухав потилицю. — Я її відпустив.
— Ти просто не можеш обійтися без добрих учинків, еге ж?
— Не думаю, що Гуннан вважає це добрим учинком. Він радо розповідав би всім, що я вкрив ганьбою ґеттландських воїнів, але тоді йому довелося б визнати, що сама його виправа — ганебна, тож… — Бранд надув щоки й зітхнув; вигляд у нього був ще спантеличеніший, ніж завжди. — Завтра я складаю присягу воїна. Разом із кількома хлопчаками, які ще ніколи не махали мечем у бою.
Шпичка промовила голосом отця Ярві:
— Нехай Батько Мир ллє сльози над методами! Мати Війна всміхається досягненій меті! Ти маєш бути задоволений.
Він упнув погляд у землю.
— Мабуть.
— Але ти не задоволений?
— Тебе ніколи не мучить сумління через тих, кого ти вбила?
— З якої речі воно мало б мене мучити?
— Я не кажу, що мало б. Лише запитую.
— Та ні, не мучить.
— Що ж, тебе торкнулася Мати Війна.
— Торкнулася? — Шпичка пирхнула. — Та вона вліпила мені такого ляпаса, що аж в очах потемніло.
— Стати воїном, мати опліч себе побратимів — я завжди цього прагнув…
— Найбільше розчарування приходить, коли здобуваєш те, чого завжди прагнув.
— Деякі речі все ж варті того, щоб їх чекати, — сказав він, дивлячись їй у вічі.
Тепер Шпичка не мала жодних сумнівів, що означає цей погляд. Вона подумала, що, можливо, це їхнє замерзле озеро не так уже й важко перетнути. Крок за кроком, насолоджуючись почуттям захвату від кожного. Вона ступила трохи назустріч.
— Де ти ночуватимеш?
Він не позадкував.
— Мабуть, просто неба, під зорями.
— Обраний Щит має власний намет.
— Ти хочеш, щоб я тобі заздрив?
— Ні, він невеличкий, — вона ступила ще один маленький крок. — Але в ньому є ліжко.
— Мені це починає подобатися.
— Щоправда, трохи холодно, — ще один крочок; обоє тепер усміхалися. — Спати в ньому самій.
— Можу побалакати з Сордафом. Йому досить один раз перднути, щоб зігріти тобі ліжко.
— Сордаф — це, звісно, той парубок, про якого мріють всі дівчата, але в мене завжди були дивні смаки, — Шпичка простягнула руку й пальцями, як гребінцем, відгорнула йому волосся з обличчя. — Я маю на думці когось іншого.